Якось заарештували одного монаха, який любив поживитися чужим добром.
Зв’язав його стражник і повів у в’язницю. Дорогою трапився їм шинок.
— Випити б востаннє! — каже монах. — Гроші в мене ще є, а у в’язниці їх все одно відберуть.
Спокусився стражник.
– Ну що ж, вип’ємо! Не пропадати грошам даремно!
— Тактов оно так, тільки соромно мені йти в шинок зі зв’язаними руками.
— Що ж, розв’яжу, тільки не обдури мене. Поклянись, що не втечеш!
Став монах клястись усіма святими. Розв’язав його стражник, і пішли вони пити у шинок.
Напоїв монах стражника до непритомності, вивів на велику дорогу, надів на нього свою рясу, а собі взяв його одяг. Потім поголив йому налисо голову, як у монахів заведено і кинув п’яного на дорозі.
Очуняв стражник підвечір, згадав, що було, і обімлів від страху.
— А раптом монах втік, поки я тут спав?
Побачив він на собі рясу, помацав свою голену голову і заспокоївся.
– Ага, монах тут! Залишається тільки дізнатися: де я?