Жили собі тато й мама, і була в них донька Анюте. Анюте не вмивалася, не причісувалася, ходила розпатлана, неприбрана і тата з мамою не слухалася. Надумав тато повести Анюте до ставка – хай вимокне, одбілиться, чистенькою стане. Як сказав тато, так і зробив: укинув у ставок – хай вимокає. Щодень приходив подивитися, чи вибілилася вже Анюте, їсти їй приносив. Бувало, прийде до ставка і гукає:
– Анюте, донечко, вистроми пальчика! Чорний він чи білий?
Вистромить Анюте пальчика, але що з того – палець як був чорний, так і є. Покладе татусь на той пальчик харчів, і знову Анюте у ставку мокне.
Недалеко в кущах сидів вовк. Почув він, як тато Анюте гукає. Прийшов до ставка і став товстим голосом кликати:
– Анюте, донечко, вистроми пальчика! Чорний він чи білий?
Анюте каже:
– Це не татусь мене кличе. Голос у мого татуся тоненький. Побіг вовк до коваля й просить йому язика поклепати, щоб голос тонший став. Того ж дня знову тато прийшов – Анюте їсти приніс.
– Оце хтось мене кликав дуже грубим голосом, – мовить Анюте. А тато їй і каже:
– Ти не озивайся, у мене ж тоненький голос.
Поклав тато їй на пальчик харчів, і знову зосталася Анюте мокнути у ставку. Прийшов вовк і гукає:
– Анюте, донечко, вистроми пальчика! Чорний він чи білий?
Анюте вистромила пальчика, а вовк хап за нього й потяг її до лісу. Наступного дня прийшов тато, кличе, кличе Анюте, але ніхто не озивається. Ще раз покликав – все одно Анюте пальчика не вистромляє. Прийшов тато додому, розповів мамі, що вже немає їхньої Анюте, і стали вони обоє гірко плакати та примовляти:
– Берімо сіті в білу ручечку,
Підемо ловити Анюте-донечку.
Пішли вони до ставка, закинули сіті, але Анюте не витягли. Ще дужче заплакали. Нарешті тато й каже:
– Це, певно, вовкова робота. Піду я шукати свою донечку. І пішов лісами та полями Анюте шукати. Іде лісом, зустрічає мисливців, питає:
– Чи ви не бачили вовка?
Мисливці відповідають, що не бачили. Стемніло вже, у лісі страшно, а тато все іде й іде. Аж бачить – удалині малесенький вогник блимає. Підійшов ближче, дивиться – аж це вовк сани майструє. Тато в нього й питає:
Чи не знаєш ти, де живе моя донечка Анюте?
– Знаю,– відказав вовк.– Вона тут живе.
Увійшов тато до вовка в хату. Дивиться: Анюте вечерю готує. Дала вона татусеві повечеряти, в постіль поклала переночувати. Запросив тато Анюте і вовка до себе в гості. Анюте пообіцяла тоді приїхати, коли вовк сани зробить, а вона пирогів напече. Повернувся тато додому й розповів мамі, що Анюте з вовком у гості приїдуть. Домовилися покликати сусідів, добре пригостити вовка, вбити його, а Анюте вдома залишити.
Коли вовк змайстрував сани, Анюте напекла пирогів, запрягла вона вовка в ті сани й поїхала в рідне село. А там уже чекали на них батьки й сусіди. Розпрягла Анюте вовка, залишила його на подвір’ї, а сама вбігла в хату. Анюте всі радісно зустріли, привіталися, а потім узяли кочерги, палиці, ополоники й ну вовка чекати. Вовк відчинив двері і став у дверях – боїться до хати заходити. Сусіди кличуть:
– Вовчику, гостю дорогий, ближче йди, хутчіше!
Пригощайся пирогами, буде й ще смачніше!
Вовк зайшов до хати. Тут усі як взялися та й убили його. Тато зняв з вовка шкуру й зробив Анюте шубу. Вона ще й досі шубу ту носить. І я там був, ополоника мав, він із рук випав, вовкові на ногу попав.