Сталося одного разу Апенді та одному панові їхати разом. Їдуть на своїх віслюках і раптом бачать — лежить на дорозі велика торба.
Зловчився пан, зістрибнув з віслюка і, підтримуючи полу довгого каптана, підбіг до торби, обійняв її двома руками і почав кричати:
— Моя торба! Моя!
— Ми обидвоє знайшли її, – спокійно сказав Апенді, – значить обом і володіти нею.
— Ні, я перший схопив торбу!
— Давай спершу подивимося, чи не порожня вона.
— Все одно моя торба! — заволав пан, але все ж таки вирішив зазирнути всередину.
Були там коржі, варене м’ясо та бурдюк із кумисом. Видно, хтось зібрався в далеку дорогу, запасся їжею, та по дорозі загубив.
— Якраз би поїсти, — зауважив Апенді. — Тут не тільки на двох, а й на чотирьох вистачить.
— Не дам! — уперто повторював пан і ще міцніше ухопився за торбу.
Тоді Апенді запропонував:
— Чим сперечатися, давай зробимо так: хто з нас довше мовчатиме, тому і дістанеться знахідка.
Бачить пан, не поступається Апенді, і подумав: «Все одно я довше промовчу. Потрібно мені розмовляти з цим жебраком!
Сіли обидвоє осторонь дороги і мовчать. День був сонячний, теплий; розморило пана, і він заснув.
А Апенді тим часом розв’язав торбу, вийняв з неї усе. Їсть смачне м’ясо, м’які коржі та кумисом запиває.
Крізь сон відчув пан запах м’яса, почув, що хтось їсть і прокинувся.
Бачить і очам не вірить: сидить Апенді та їсть із апетитом. Забув пан про домовленість і накинувся на нього з криком:
— Як ти смієш їсти те, що належить мені?
— Ось ти й заговорив перший. Так що торба – моя, – відповів Апенді, сміючись. — Але не засмучуйся, пане! Їж! Апенді пригощає!