В одного чоловіка було двоє синів. Щоразу, як їхав до лісу по дрова, батько із собою брав котрогось із хлопців. Нарешті надумав він послати самих дітей до лісу.
— Поїдете, діти, самі по дрова, а я лишуся вдома.
— Гаразд, тату,— відповіли сини,— але що нам робити, коли віз обламається?
— А покличте біду, вона прийде й полагодить воза,— сказав батько.
От поїхали сини до лісу, швидко набрали дров, склали на воза й рушили додому. А на півдорозі обламалися. І почали хлопці що було духу кликати біду:
— Бідо! Бідо! А йди воза полагодь!
Кликали, кликали — все дарма. Вже й смеркло, а біда не йде. От менший брат і каже:
— Брате, мабуть, проклята біда так і не прийде. Давай краще самі полагодимо, як зуміємо.
А старший відповідає:
— Може, вона десь далеко в лісі й не чула, як ми кликали її? Ану ж гукнемо ще раз.
— Гукали, гукали, а біди як нема, так і нема. І знову менший брат каже:
— Поки чекатимемо, зовсім споночіє, брате. Біда, певне, знає, чиї вози лагодити.
Взяли хлопці сокиру й долото, поправили в одному місці, в другому,— як зуміли, так і полагодили воза.
А коли повернулися додому, батько запитав:
— Ну, як доїхали, діти?
І сини розповіли:
— Ой, тату, на півдорозі ми обламалися. Кликали, кликали ту кляту біду, аж горла понадсаджували, а вона мов крізь землю провалилася. Взяли ми сокиру та долото й самі полагодили, як зуміли.
— Е, сину! — мовив батько,— ото й була біда. Ви її кликали, а вона була коло вас. Нікому було полагодити воза, і ви самі полагодили. Це, як кажуть, біда зробила. Бо скільки ж я буду їздити з вами та лагодити вам воза?