Були два браття — один бідний, а другий багатий. Бідний мав діти, а в багатого дітей не було, і бідний пастушив у багато го брата. Займив він худобу в поле, на стерні, а там пташок скаче та й збирає колоски. Пішов за тим пташком і зловив його.
— Що ти, — каже, — так робиш?
— Пусти мене, я збираю твому братови колоски, аби не пропали. Я — братове щастя.
— А де ж моє щастя?
— Твоє щастя у пана великого на поли під корчем.
— А як мені його дістати?
— Як підеш додому з худобою, братова увіллє тобі в миску борщу. Як будеш їсти, вона тобі верже в миску велику кістку, а ти тоту кістку аби взяв у кишеню. Вона буде просити, аби ти віддав, але ти скажи, що діти будуть дома кістку облизувати. Та й будеш забиратися з дому геть, підеш на службу. Скажеш, що ти вже йдеш щастя шукати, а не служити братови. Вже підеш до більших панів. Та й підеш до свої хати. Біда вилізе з-під печі і буде казати: «То й я не лишаюся». А ти заклич її у ту кістку і забий кістку осиковим патичком. Возьмеш у пазуху й підеш. Возьме тебе якийсь пан на службу, там ти й найдеш під корчем на його поли своє щастя.
Пригнав він худобу, вийшла братова.
— Ходіть та будете їсти.
Увійшов до хати, вона налляла йому борщу, та й упала в миску кістка. Він з’їв борщ, а ту кістку — в кишеню.
— Йой, не беріть. Та я дам вам ще борщу.
— Я беру дітям, аби облизували.
— То й дітям дам домів хліба.
— Та ні, ні. Як ласка, я возьму. Але беру й кістку. Узяв ту кістку й несе додому. Приходить та й каже:
— Жінко, доки ми будемо так бідувати?
— Ну, а що зробим?
— Підемо щастя шукати, а біду лишаємо туй.
— Та яке тобі там щастя? Відки ти знаєш щастя?
— Найдемо, бог поможе. Збирайтеся, жінко та й діти. А Біда лізе з-під печи та й каже:
— Та й мене не лишайте.
— Як я тебе возьму? Я коби діти забрав та й жінку. А то ще й тебе?
— Я не лишуся.
— Ну то лізь в цю кістку.
Залізла Біда в кістку, він забив кістку осиковим кілочком, у пазуху її, та й іде. А жінка не дивиться, що там чоловік робить. Приїхали до міста, він питає:
— Хто би мене на службу наймив? Якийсь пан каже:
— Та як тебе взяти, з дітьми й з жінкою?
— Та так, як є, з усім.
— То ходи до мене. Щось будеш у мене робити. Я бачу, ти годен чоловік. Сідай на фіру. Та й жінка і й діти. Та ще й підвеземся.
Їдуть вони попри став, а він кістку з пазухи та вер у став.
Приїхали до пана, і пан дав його до коней. Він кіньми робить, жінка корови доїть, а діти гуси пасуть. Кожному дав роботу пан. Та й їм уже добре поводиться, є що дітям їсти. Але він думає лишень про тото поле, де його щастя.
Пішов орати. Одно поле, друге. Пішов на третє поле — є корч лісковий серед поля. «Тут, певно, моє щастя». Орав один лан, орав другий, а тоді пішов корчувати той корч. Непокоїв він його, той корч. Викорчував, а там — котел з грішми. «От моє щастя!»
А пана ліквідовують, бо він пиячисько і дуже великі борги має. Чоловік подумав: «Може, я тото куплю». Приїздить додому. А на другий день продають маєток пана. «Хто більше дасть?» Він виймає гроші і платить. Пан лиш видивився. «Наймив я слугу, що не мав нічо’, а тепер стільки грошей має, що моє майно закуповує». Заплатив він та й каже панови:
— Ви не йдіть, пане, від мене. Будете коло мене доживати, і не будете слугою, як я був у вас.
Але пан зо встиду поїхав геть. А той чоловік лишився на його маєтку.
Дізнався про тото якось його брат та й приїздить до него в гості.
— Ну, брате, як тобі тут поводиться? То добре, що заслужив, добре, все маєш. А де пан?
— Та пан поїхав десь у другі сторони. Не знаю, де, не казав мені.
— А як ти. Тото купив?
— Но, та купив-єм. Купив, як ми бог допоміг.
— Та скажи, брате, що я тобі, ворог чи що?
— Е. Та що тобі буду казати?
— Скажи.
— Та мені, — каже, — твоє щастя розказало, як я маю тото дістати.
— Яке моє щастя?
— А той пташок, що збирав колоски.
— А далі що?
— Та там, — каже, — на поли був корч. Я його викорчував і найшов котел грошей. Та й я, — каже, — тими грошима за цей маєток і заплатив. Та, ади, я тут господар.
— А Біду-с де дів?
— У ставу вона. Як я їхав, то вер її туди з кісткою, з тою, що твоя жінка мені в миску верла. Вер-їм у став.
— То й добре, коли тобі так бог поміг.
Поздоровкувалися вони, і поїхав брат домів. Купив собі в місті якийсь черпак та й черпає по тому ставу, черпає, і зачерпнув тоту кістку. «Слава богу, — думає. — Я випущу тоту Біду, аби пішла до брата». Витягає він той осиковий патичок та й каже:
— Бідо, вилазь відти, бо брат мій так за тобою затужив.
— Еге, твій брат мене в кістку забив. То вже не йду до него, я — твоя Біда.
Та й повісилася йому на шию.
Приїжджає багатий брат додому і каже до Біди:
— Що ти в мене будеш робити?
— Будеш видіти.
Приїхав він, подивився — а його все майно погоріло. Де була хата, стайня й стодоли — там попіл. Вертає він до брата та й каже:
— Ади, брате, я випустив Біду, казав, що ти за нею тужив. А то моя Біда, дивися, що зо мною сталося.
— Ну, брате, я тебе, як хочеш, прийму, але ти в мене будеш лиш слуга, як я в тебе був. Ґаздою у мене ти не будеш, бо я у тебе ґаздою не був.
І на тім закінчилося.