Був цар. Мав три парубки і три дівки. Як умирав, то сказав: — Хлопці, як хто буде ці дівки питати, то віддавайте, тручайте їх з дому. Вмер цар, і цариця вмерла. Полягали одного разу брати й сестри спати. А надворі вітер віє і хтось стукає у вікно: «Вийди надвір». Та ніхто не хоче надвір виходити, лиш менший брат вийшов. А то прийшов жених Вітер.
— Дай за мене старшу сестру, — сказав Вітер.
Найменший брат пішов до хати, взяв старшу сестру за руку, вивів і віддав її Вітрови за жінку. А як віддавав, зняв з неї собі на пам’ять перстень.
Опівночі світить місяць, і гуде вітер надворі. Знов стукає хтось у вікно: «Вийди надвір». І знов ніхто не хоче виходити, лиш найменший брат вийшов. А то прийшов жених Місяць.
— Дай за мене середущу сестру.
Пішов найменший брат до хати, взяв середущу сестру за руку, вивів і віддав Місяцеві за жінку. А як віддавав, зняв з неї собі на пам’ять перстень.
Настав ранок. І так Сонце гріє. Чути надворі голос: «Мой, вийди надвір». А то прийшов жених Сонце.
— Віддай за мене свою меншу сестру.
Пішов найменший брат до хати, взяв меншу сестру, вивів її і віддав Сонцеви за жінку. А як віддавав, зняв з неї собі на пам’ять перстень.
Повставали брати — нема сестер, нема кому їсти варити. Ловлять старші брати меншого і б’ють. Покинув їх менший брат і йде світом. Іде, дивиться — граються хлопці буками в скраклі.
— Гай, я з вами буду гратися, — каже менший брат.
Став він з ними гратися, а тут іде баба й несе збанки з водою. Кинув він буков і побив їй збанки. А вона йому:
— Синку, аби ти тоді оженився, коли Білу Челядину знайдеш. Іде він шукати Білу Челядину.
— Де ж вона живе, щоб я міг її взяти? — питає у людей. А люди кажуть:
— Є в цім краю вербова лунґа. Межи тою лунґою вона спить щодня опівдні. А коло неї рушниця, хорт і сокіл.
Знайшов царевич ту лунґу. Біла Челядина спить. Він забрав тихо рушницю, хорта й сокола, а тоді збудив її:
— Гай, вставай.
Біла Челядина встала, побачила, що нема рушниці, хорта й сокола, подивилася на царевича і каже:
— Ти переміг. Я буду твоя жона.
А була вона така файна, що в світі такої більше нема.
Узяв він її за жінку. Кожного місяця Біла Челядина носила до бога по штири колачі. Як ішла, то все казала чоловікови: «Щоб ти не дивився до того хліва, що золотою колодкою замкнений». Та йому цікаво було, що в тім хліві. Узяв він та й відімкнув. А в тім хліві був страшний змій, закований дванадцятьма обручами. Каже він:
— Паничу-царевичу, дай мені штоф вина й три хліби.
Дав йому царевич штоф вина і три хліби. Як випив змій вино і з’їв три хліби, лопнули на ньому три обручі.
— Паничу-царевичу, дай мені штоф вина і штири хліби.
Дав йому царевич штоф вина і штири хліби. Як випив змій ще штоф вина і з’їв штири хліби, лопнуло на ньому п’ять обручів. Лишилося ще штири обручі.
— Дай мені ще штоф і три хліби.
Той бере і дає. Як випив змій те вино і з’їв той хліб, як подувся — всі обручі полопали.
А Біла Челядина якраз поверталася від бога додому. Змій хапнув її недалеко від хати, а як ніс її, вона крикнула чоловікови:
— Будеш мене шукати в Золотих горах, в Скляних дворах! Іде він шукати ті Золоті гори, Скляні двори.
Одного разу приморився і сів на керницю спочити. Прийшла якась дівчина брати води і дала йому напитися. А то була дочка його старшої сестри. Напився він і кинув дівчині в воду перстень старшої сестри. Приходить дівчина додому і каже:
— Якийсь чоловік кинув мені у воду перстень. Мати подивилася і пізнала свій перстень.
— Приклич того чоловіка сюди. Прийшов він, а сестра каже:
— Ей, брате, видом видати, слихом слихати, чула-м, брате, що ти ся оженив.
— Оженився та й жінки не маю, — каже брат і питає: — Твій чоловік Вітер? Чи він не видав, чи не слихав, де ті Золоті гори, Скляні двори?
— Спитаю його. А ти лягай під корито, бо як прийде Вітер, то розвіє тебе на попіл.
Ляг він під корито. Приходить Вітер.
— Ах, прісна душа тут є. Але прісна — не прісна, а ти давай їсти. Дала жінка йому їсти та й каже:
— Чоловіче, якби котрий мій брат ся з’явив, щоб ти йому зробив?
— Якби старший, розвіяв би-м його на попіл, якби середущий, тоже би це зробив, а якби менший, приймив би його як великого гостя.
А вона каже:
— Менший тут є.
— Ану, покажи його.
Вона показала, а Вітер каже:
— Ей, кумнате, видом видати, слихом слихати, чув-им, що ся оженив.
— Кумнате, в мене вкрали жінку. Чи ви не видали, чи ви не слихали, де ті Золоті гори, Скляні двори?
Каже Вітер:
— Не видав.
Посадив його Вітер за стіл, файно приймив його, а тоді каже:
— Я йду спитаю свої птахи.
Скликав Вітер свою птаху, спитав. Сказали — не знають.
Дає сестра братови на дорогу хліба, сала, і пішов він далі. Ішов, ішов, заморився і сів коло другої керниці спочити. Коли це приходить брати води дочка середущої сестри.
— Дай-но вуйкови напитися води, — каже він.
Вона дала напитися, а він кинув їй у казан перстень середущої сестри. Приходить дівчина додому та й каже:
— Мамо, якийсь чоловік напився води і кинув мені у воду перстень. Мати подивилася — перстень її.
— Іди приклич того дядька сюди. Приходить брат.
— Ей, брате, видом видати, слихом слихати, чула-м, що ся оженив.
— Оженився та й жінки не маю. Змій у мене вкрав її. Казала вона, щоб я шукав її в Золотих горах, Скляних дворах. Чи ви не видали, чи ви не слихали, де ті Золоті гори, Скляні двори. Твій чоловік — Місяць, спитай його, чи він не видав, чи він не слихав.
А сестра каже:
— Добре. Але ти лягай під корито, бо як він прийде, то розпече тебе на грань.
Приходить додому Місяць.
— € в хаті прісна душа. Але прісна — не прісна, давай їсти. Дала жінка Місяцеви їсти та й питає:
— Якби котрий мій брат в’явився, що б ти йому зробив?
— Якби старший, я б розпік його на грань, якби середущий, тоже б то зробив, а якби менший, за великого б гостя приймив. А вона каже:
— Та менший тут і є.
— Ану, покажися, — каже Місяць. Брат показався.
— Видом видати, слихом слихати, чув-им, кумнат, що ти ся оженив.
— Оженився та й жінки не маю. Чи ви не видали, чи ви не слихали, де ті Золоті гори, Скляні двори?
А Місяць йому:
— Давай перш поїмо.
Посадив його за стіл, повечеряли. Пішов Місяць і скликав усю свою птаху. І сказала птаха:
— Не знаємо.
Дала середуща сестра братови на дорогу хліба, сала, і пішов він далі. Знов сів на керницю спочити. І прийшов до тої керниці хлопець меншої сестри. Набрав води хлопець, а менший брат каже:
— Дай-но напитися дядькови.
Той дав. Брат напився і кинув у казан перстень меншої сестри. Прийшов хлопець додому і каже мамі:
— Якийсь чоловік напився води і кинув мені перстень у воду. Подивилася вона — її перстень.
— Іди, приклич його сюди, — сказала вона синови. Прийшов менший брат, а вона й каже:
— Брате, видом видати, слихом слихати, чула-м, що ти ся женив.
— Оженився та й жінки не маю — змій забрав. Казала, щоб я її шукав у Золотих горах, Скляних дворах. Твій чоловік — Сонце. Він скрізь пересвічує, то чи не видів, де Золоті гори, Скляні двори?
— Добре, я спитаю. А ти лягай під корито, щоб він тебе не спік. Він же не буде знати, що ти мій менший брат.
Приходить Сонце і каже:
— Прісна душа тут є. Прісна — не прісна, давай їсти.
— Якби котрий мій брат в’явився, що би ти йому зробив? — питає жінка.
— Якби старший, я би його на грань спалив, якби середущий, тоже би-м це зробив, а якби менший — за великого б гостя приймив.
А вона йому:
— Та менший тут є.
— Ану, покажися, — каже Сонце. Брат показався.
— Ей, кумнате, видом видати, слихом слихати, чув-им, що ти ся оженив.
— Оженився та й жінки не маю. Змій забрав. Казала, щоб я шукав її в Золотих горах, Скляних дворах. Ви скрізь пересвічуете, то чи ви не видали, чи ви не слихали, де ті Золоті гори, Скляні двори?
— Сідай за стіл. Я спитаю свої птахи. Може, вона знає.
Пішов Сонце питати свою птаху. А птаха й каже: «Не знаємо. Але ззаду летить орел. Він знає, де Золоті гори, Скляні двори». Прилетів орел. Сонце йому:
— Візьми цего чоловіка і покажи, де Золоті гори, Скляні двори. І сказав орел царевичу:
— Візьми дві банки яловичиного м’яса і дві пляшки вина. Коли я буду підойматися дуже високо, дай мені вина, а коли буду опускатися низько — дай м’яса.
Летять вони. А недалеко від Золотих гір була річка. Орел питає:
— Перелетіли ми річку?
— Ні ще.
Орел ще май далі летить. І знов питає:
— Перелетіли річку?
— Перелетіли, — каже царевич.
Спустив орел чоловіка на землю та й полетів назад. Глянув царевич, а річки вони ще не перелетіли, — він ще на цім боці. А коло річки б’ються три хлопці.
— Мой, хлопці, — питає царевич, — над чим ви б’єтеся?
— Над татовим добром, — кажуть хлопці.
— А яке це татове добро?
— Це такий бучок, що як махнеш, то в річці вода розійдеться на боки. І такий капелюшок, що як вбереш, то видіти тебе ніхто не буде. І такі черевички, що йдеш по воді і мокрий не будеш. Отаке татове добро.
— Мой, хлопці, я вас судити буду, — каже царевич. — Дайте мені це все. Я вберуся, перейду річку і кину все на тім боці. Котрий борше це все візьме, того й буде.
Дали вони йому те все. Він річку перейшов, але не кидає їхнє добро, а йде з ним далі, до Золотих гір, Скляних дворів.
Приходить до Скляних дворів, а там грається малий хлопець. То був його син, дитина його жінки. Царевич мав золоте яблучко. Дав він його дитині та й каже:
— На і скажи мамі, що це від першого ненька. Прийшла дитина до хати, дала матері яблуко і каже:
— Мамо, це від першого ненька.
— А де він, той перший ненько?
— Тут був.
Вона подивилася — нема нікого. (А він був у капелюсі.)
— Покажися, де ти, — каже вона. Царевич скинув капелюх, і вона його вздріла. А змія дома не було. Каже царевич жінці:
— Спитай змія, де його душа.
І заховався. Тут прилетів змій. Жінка й питає його:
— Скажи, де твоя душа?
— Моя душа у віникови.
Взяла жінка віник, назлотила його, замітає — нема душі в віникови. Знов питає змія:
— Скажи правду, де твоя душа?
— Моя душа в барана в рогах.
Назлотила вона баранови роги. Баран бився, позлітка з рогів злетіла, а баран живе. Питає вона знов:
— Чоловіче, де ж твоя душа? І змій розказав їй:
— Є скала, а в скалі коза, а в козі — моя душа. Та коза виходить раз на день, хапне три рази шовкової трави і назад входить в скалу.
Змій полетів, а Біла Челядина розказала про це царевичу. Бере царевич булаву, йде до скали і чекає на козу. Вийшла коза, хапнула три рази і втекла. На другий день вийшла, лиш раз хапнула, а він махнув булавою — і вбив її. А з кози вискочив заєць. Він і зайця вбив. А з зайця вийшла качка. Убив він і качку, а з неї випало яйце. Царевич бере яйце в руки, аж тут змій летить. Царевич кинув яйце на землю, воно розбилося, і змій одразу сконав.
Забрав царевич свою жінку та сина, поїхав до двірця і жив з ними до кінця.