Здибалася блоха з мухов на полі; надибала їх буря, вони посідали під листок і зачали розмовляти. Каже: «Куди ти йдеш, кумо блошице?» — «Іду, — каже, — до міста, бо в селі не можу бути. Залізу, — каже, — у того хлопа, а він як ся зірве, як зачне мене по надворьку носити, лиш кілько, що ми ребра знати, така-м голодна. І уже тихо сяду, а він ляже спокійно знов спати. Лиш го досвіта укушу-щіпну, а він бере [викочує] віз, запрягає коні і йде в поле. Так мнов виносить, ледве що-м жива. А я собі у якого адвоката залізу або у якого іншого пана в місті, він в десятій годині лягає, а я його ссу аж до ранку, а він спить спокійно й не чує. А рано вип’є каву та й знов… Сонце у полуднє, а я його ще ссу».
А муха каже: «А я у місті не можу бути, бо кухарка варить в кухні їсти панам, а мені трудно покушати, так тото обкриває, так обтулює, що трудно ся діпхати. А ввійду до покою, пані якогось смердючого тріла накидає, що я не можу там жити. А до хлопа влечу до хати, ґаздиня варить їсти обід, я ся доста там наїм, відтак ґазда обідає, їсть сметану з кулешев. Я залізу в сметану, а він набере мені повну ложку та й кине, що коло мене ще й десять попоїсть. Та й того я йду до села».
Там вони собі побалакали, тим часом буря перестала, і пішла блоха до міста, а муха до села.