Були собі чоловік та жінка й мали двох синів. Так убого жили, що й не сказати. Аж ось повиростали сини. Старший одружився й жив із старими батьками, а менший наймався до пана, хотів купити волів.
Через рік узяв у пана ділянку землі за половину врожаю, купив по якімсь часі пару волів й оселився в убогій халупці край села. Орав, сіяв, косив парубок та й на шматок хліба якось спромагався. А як одружився та пішли діти, стало й геть лихо. Та тільки менший брат не тужив, щиро працював і сподівався кращого.
Старший брат теж жив не краще, адже мусив годувати не тільки дітей, а й старих батька з матір’ю. Але й він не ятрив собі серця чорними думками.
Аж одного року видався дуже поганий урожай — гроза геть поваляла та побила хліб у полі. Старший брат поставив якихось двадцять кіп. Та й у молодшого було не більше. От менший брат і думає: «Це ж моєму братові й геть скрутно буде сей рік. Крім дітей годуватиме ще й старих батьків. Візьму хоч кілька снопів та однесу на братове поле, покладу в копи».
Встав опівночі, взяв на плечі два найбільші снопи та й несе на братове поле. Місяць ще не зійшов, але менший брат побачив, що дорогою йому назустріч іде якийсь чоловік і теж несе снопи. Обійшов його молодший брат та й поніс снопи далі, а на братовому полі поклав снопи в копу.
Коли ж повернувся на своє поле, бачить: в тій копі, з якої він нещодавно брав два снопи, знову двадцять снопів. Дуже здивувався менший брат та й поклав на плечі чотири снопи — іде й голови підняти не може. Коли це посеред дороги наскочив на якогось чоловіка, що теж ніс снопи. Звели вони голови, засміялися та й обнялися. То брати один одному носили снопи.
Виявляється, старший брат теж подумав: «Це ж мій менший брат хтозна чи й прогодує сей рік дітей. Візьму я кілька снопів та віднесу нишком на його поле. Може, хоч хліба вистачить до нового врожаю».
Отак брати оповіли один одному свою пригоду, а тоді ще раз обнялися й пробалакали до півночі.