Давно колись жив у селі Ладиги чоловік, який прагнув одного — здобути слави брехуна з брехунів.
Отож одного дня пустився він у мандри. Поїхав він через сусідні села і добрався до Пиляви.
«Найшвидше б зустрітися з тутешніми брехунами!» — проказував він подумки і раптом побачив дороговказ із написом: «Село Брехачі».
— Отут я зможу нарешті набрехати, скільки сам захочу! — зрадів чоловік і повернув до села.
Незабаром він побачив на узбіччі хлопчика в брудній подертій одежині.
— Гей, хлопче! Я — брехун з брехунів! Проведи мене в село, — попросив чоловік.
— Не можу, хату стережу. Гора перекинулась і батько пішов підперти її трьома кадильними паличками. Повернеться аж затемна.
— А де ж твоя мати?
— Немає. Учора ввечері полилась вода з берегів, і мати побігла перепиняти її дорогу мішком пшеничних висівок.
«Чудово бреше, нічого не скажеш!» — захоплено подумав брехун з брехунів. Та за мить схаменувся, хіба можна йому, брехунові з брехунів, кимсь іншим захоплюватися?
І він сказав:
— А ти знаєш, хлопче, що недавно зірвався страшний вітер, який зірвав дзвін із дзвіниці храму й поніс його кудись?
— Авжеж, знаю.
— Ну, коли знаєш, то скажи, де він упав?
— Заплутався в павутинні на горищі нашої хати і так набридливо гудів, що довелось віялом його вимітати.
— Це правда?
— Правда. Як не вірите, спитайте у людей.
— Зрозуміло, зрозуміло, — відповів приголомшений чоловік.
«Якщо малі діти в цьому селі такі спритні на язик, то якої брехні можна сподіватися від дорослих? — міркував він. — Очевидно, на перемогу надії мало».
Кажуть, після такої розмови брехуна з брехунів в цьому селі більше не бачили.