Летіла чапля понад берегом, дивиться — лізе рак. Вона хап його та й несе, щоб сісти де-небудь поснідати.
Бачить рак — непереливки, та каже:
— Люба чапля, знав я твого батька, і твою матір: що вже за гарні були!
— Угу! — чапля йому на те, не роззявляючи дзьоба.
— І сестер,братів твоїх знав, — веде своє рак, — теж преславні були!
— Угу! — знову своє чапля, а рака таки міцненько тримає.
— Та вже хоч і які гарні вони були, каже рак,— а однак тобі не рівня. Кращої від тебе я й на світі не бачив!
— Твоя пр-равда! — крикнула чапля на весь рот і впустила рака з рота.