Жили колись в одному селі двійко сиріток — дівчинка та хлопчик. Якось вони дуже зголодніли, а їсти не мали чого. Аби щось роздобути, дівчинка подалася з двору на пошуки.
Іде вона, іде, аж бачить, старенька бабуся ледве несе дзбанок води. Підбігла дівчинка до неї й каже:
— Бабусю, дайте-но, я вам допоможу.
— От спасибі, — зраділа старенька.
Узяла дівчинка дзбанок і віднесла до бабусиної хати. Вдячна старенька дала їй казанок і мовила так:
— Поставиш цей казанок на скатертину й скажеш: «Казаночку, казаночку, звари кашки». Він наварить каші стільки, скільки забажаєш. А коли скажеш: «Дякую, казаночку, досить» — перестане варити.
Зраділа дівчинка, узяла казанок, подякувала бабусі й побігла додому. Відтоді сестричка з братиком, як тільки хотіли їсти, ставили казанок на скатертину й казали: «Казаночку, казаночку, звари кашки!» Казанок одразу ж варив.
Якось дівчинка пішла з дому, а хлопчику схотілося їсти. От поставив він казанок перед собою й промовив:
— Казаночку, казаночку, звари кашки!
Коли казанок уже був повний, треба було сказати: «Дякую, казаночку, досить!» Та хлопчик забув ці слова.
— Годі, більше не вари! — гукав він.
А казанок варить та й варить. Каша побігла через вінця, залила скатертину, збігла зі столу, залила долівку, потекла на подвір’я, а звідти — на вулицю. Люди не знали, що робити.
Та ось прибігла дівчинка. Побачила, що скрізь повно каші, й одразу здогадалася, що сталося. Вона ще з вулиці гукнула:
— Дякую, казаночку, досить!
Казанок перестав варити. Дівчинка побрела до хати. А там братик сидів у кутку й плакав. Він уже зрозумів, що негарно вчинив, і більше ніколи не забував подякувати казаночкові.