На маленькому острівці посеред озера жили собі дикі качки, які приятелювали з черепахою. І було б усе гаразд, та одного дня поблизу озера об’явився мисливець. Помітили його качки – зрозуміли: добра не жди, то й вирішили тікати з озера. Стали прощатися з черепахою:
– Мусимо тікати звідси, люба сестричко. Життя нам дорожче. Отже, прощавай, може, ніколи вже й не побачимося.
Стала благати їх черепаха:
– Візьміть і мене з собою, ненаглядні сестрички.
– Як же ми тебе візьмемо з собою? Адже ти літати не вмієш! – здивувалися дикі качки.
– Ой, придумайте що-небудь, тільки не лишайте мене тут саму. І мені ж моє життя дороге.
Міркували, міркували подруги-качки та й знайшли-таки спосіб прихопити з собою черепаху. Підшукали міцну очеретину, сказали черепасі, щоб ухопилася за неї зубами, кінчики очеретини взяли своїми дзьобами і злетіли обережно вгору.
Летять качки понад заростями очерету – тугаями, летять понад степом та пустелею, тримається черепаха, хоч і нелегко їм усім. Але ж дружба є дружба. Та ось пролітають вони над якимось кишлаком. Побачили дітлахи, що гралися на околиці, незвичну картину в небі та й закричали:
– Дивіться, дивіться, качки стару калошу кудись понесли!
– Не калошу, а мене – черепаху! – роззявила рота обурена черепаха та й гепнулася в якусь калюжу.
А качки полетіли далі.