В одного чоловіка під штандарами жила гадюка. Чоловік їй наливав молока, гадюка пила молоко. І все в того господаря спорилось: і худоба велась, і в полі родило. Багатів він дуже, і все через цю чарівну гадюку; це через неї все велось.
Але одного разу скоїлось лихо. Господарка посадила дворічну дитину на землі, насипала для неї молошної каші, і дитина собі їсть. Господиня вийшла, а гадюку привабило запашне молоко. Вона вилізла з-під штандар, підлізла до миски та й стала смоктати молоко з миски. Дитина (воно дурне!) лоп ложкою ту гадюку по голові; а гадюка не стерпіла й вкусила дитину за руку. Дитина смертельно зойкнула і впала.
Господар вбіг і спересердя вдарив гадюку — відбив їй хвоста. Дитину поховали, а гадюка полізла геть з хати.
Вийшла з хати гадюка — і покинув господаря достаток: там худоба згинула, там стіжок підмок, там град вибив. Обступили господаря злидні.
От раз побачив він гадюку і став просити, щоб знову йшла до нього жити. Дитини не вернеш, а хоч будуть жити в достатку.
Гадюка вислухала й сказала: «Ні, нам вже не дружити: ти оно глянеш на мене, згадаєш свого сина й розізлишся; а я оно гляну на тебе — розізлюся за свого хвоста».