Жив раз давно-давно чоловік, котрий мав кота, гусей та кури. Як наступило літо й сонце добре припекло, гуси зібралися воду шукати. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли курочку.
— Куди йдете, гуси?
— Шукаємо воду, бо велика спрагота.
— І я йду з вами, — каже курочка, бо ж і її сонце пригріло й дуже тепло їй вчинилося, що аж рот роззявила…
— Ну, ходи з нами.
Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли кота.
— Куди йдете? — питає кіт.
— Шукаємо воду.
— І я йду з вами, добре?
— Ходи.
Ідуть, ідуть, ідуть. Нарешті побачили озеро. Гуси знялися на крила й
полетіли у воду. Плавають, купаються, й так їм добре, що аж гогочуть.
Курочка і кіт стали на березі й дивляться. Сонце парить. Дуже хотіли б залізти у воду, але бояться. Аж ось помітили у воді таких, як вони, кота і курочку.
— Ну, коли вони не бояться, то чого нам боятися?
І поскакали у воду. Але зараз почали тонути. Лиш з бідою вибралися на берег. Кіт глянув на озеро й так недобре йому зробилося, що аж затрясся, втерся лапками та й каже:
— Не буду я більше такий дурний, щоб лізти у воду. Помиюсь я й на печі.
— І я не буду такою дурною, щоб лізти у воду. Ліпше попорпаюся у попелі.
При цьому зібралися і йдуть додому, Курочка скочила в купу пороху й од радості замахала крилами.
— Це моя купіль! Сто раз ліпша, як вода!
А кіт шмигнув до хати, скочив на піч, замурчав і почав лапами митися.
— Не проміняю я піч на озеро. На печі не треба плавати.
І від того часу гуси купаються в воді, коти миються на печі, а кури
порпаються в поросі.
А хто не вірить, нехай перевірить!