Колись, дуже давно жило, на острові Онуяма дуже багато дощових хробаків.
Сталося це якось, коли зійшов на небі яскравий місяць. Осяяв він своїм лагідним світлом листя дерев, заблищав в краплинах роси.
Зраділи дощові хробаки, вирядилися як найгарніше і пішли на свято — місяцем милуватися. Як вони веселилися: і співали, і танцювали, а потім і гулянку влаштували. Тільки один старий хробак присів самотньо під деревом і жалібно заплакав.
Побачив його молодий хробак і питає:
— Чому ви так гірко плачете, діду? Що за біда з вами трапилася? Подивіться, який чудовий місяць сьогодні на небі, які всі навколо веселі!
Тут і інші хробаки підповзли.
— Що трапилося? — питають.
Витер старий хробак сльози і мовить:
— Ось дивлюся я на вас — молоді ви ще, зелені! Танцюєте собі, співаєте і нічого не знаєте! А я день і ніч думу сумну думаю. Був я колись, як і ви, молодий, жили ми на острові тихо та спокійно. Мало нас, дощових хробаків, тут було. А зараз куди оком не кинь — навколо одні хробаки! Що далі буде? Скоро нам тут ні місця, ні їжі не вистачатиме, і помремо ми тоді всі голодною смертю!
Почули це молоді хробаки і теж заплакали. А з усіх сторін все нові й нові хробаки підповзають, хвилюються. «Що трапилося?» – Запитують. Як дізнаються, що незабаром голодна смерть прийде, також плакати починають.
А тим часом на морському березі під великим каменем лежала стара змія. Милувалася вона місяцем, милувалася, а потім втомилася і заснула, та так міцно, що й не помітила, як полив з пагорба водяний потік, підхопив її і закрутив, що було сили. Прокинулася змія, злякалася:
— Що за біда! Звідки на нашому острові річка взялася?!
Зібрала вона сили і попливла вгору за течією — треба ж дізнатися, що там на пагорбі сталося! Довго пливла змія, доки не дісталася до самої вершини. Вилізла вона на траву, відпочила, бачить — сидять на пагорбі тисячі дощових хробаків і ридають, та так гірко, що з їхніх сліз падає з пагорба справжнісінький водоспад!
— Гей, що ви тут розплакалися?! – Розсердилась змія.— Через ваші сльози мене мало в море не віднесло!
— Не гнівайтесь, пані змія,— почали схлипувати дощові хробаки.— Вислухайте нас!
І розповіли вони змії про те, що незабаром не буде їм де жити і помруть вони голодною смертю.
– Ха-ха-ха! — голосно засміялася змія.— Оце правду люди кажуть: колодязна жаба моря не знає! Ви що, думаєте, нічого на світі, крім вашого острівця, немає?
Вийдіть на берег моря і подивіться вдалину – скільки навколо островів усяких! Скільки на світі землі всякої!
Так сказала стара змія хробакам, повернулась і геть поповзла під свій великий камінь.
— Дивно, дуже дивно! — пробурчав старий хробак.
Скільки років на світі живу, а ніколи про інші землі нічого не чув.
Вирішили тоді хробаки перевірити, чи правду змія сказала. Вибрали вони найсильніших хробаків і відправили їх у море нехай дізнаються, чи є на світі ще острови. Сіли молоді хробаки на велике опале листя і попливли в море. Довго вони пливли і ось, нарешті, на світанку побачили перед собою багато-багато різних острівців: великих та маленьких.
— Як тут просторо!
— Як тут гарно!
— Скільки тут усілякої їжі! — в один голос закричали хробаки.
Поспішили вони додому повернутися, щоб іншим хробакам про нові острови розповісти. Зраділи дощові хробаки, зібрали велике опале листя і попливли до інших островів. З тих пір на будь-якому острові Рюкю можна зустріти дощового хробака.