Жили собі чоловік та жінка. Мали велику чепурненьку хатину, волів і шмат землі. Все в них було: і хліб, і до хліба. Одним бог обділив, не мали вони дітей. Багатства настаралися чимало, а найбільше грошей. Жінка питала в чоловіка:
— А для чого нам так багато грошей?
— На чорний день, — відповідав він.
— А коли ж буде той чорний день?
— Та колись прийде, — хмурився чоловік.
Чи багато часу минуло, чи мало, аж ось одного дня йдуть селом незнайомі люди. Підходять до двору багатого чоловіка. Жінка глянула у вікно і вибігла надвір.
— Хто ви, люди? — спитала вона.
— Ми гончарі!
— А ви не знаєте коли буде йти чорний день?
— Ми і є чорний день.
Зраділа жінка, що зустріла чорний день, віддала всі гроші, які назбирала з чоловіком і раденька жде чоловіка з поля. Аж ось і чоловік прийшов. Дивиться, на тину висять горшки, глечики, макітри. Він і питає в жінки, що ж це за диво. А жінка рада, розказує йому, що йшов чорний день і вона віддала йому всі гроші. Чоловік розсердився і сказав:
— Дурна ти, жінко, дурна. Покину я тебе і піду наздоганяти той чорний день та, може, й жінку собі розумнішу відшукаю. Взяв торбу і пішов.
Йде день, йде другий, коли це на третій день заходить у хутір. Дивиться, в одному дворі бігають курчата, а жінка б’є квочку.
— Чого це ти квочку б’єш? — крикнув чоловік.
— А чого ж вона курчатам молока ссати не дає?
— То хіба ж квочка доїться?
— А як вони виростуть? — бідкається господиня.
Розказав чоловік цій жінці, як треба курчат годувати та й пішов далі. Прийшов у друге село. Стоїть хатина вкрита житніми сніпками. А жито й проросло на хаті. На драбині стоїть чоловік і за налигач тягне на хату корову.
— А що це ти, добродію, робиш? — спитав він.
— Хіба не бачиш, тягну корову, щоб жито спасла.
Розказав чоловік, що треба із сніпками робити. Подякував йому господар за пораду.
Хотів був і далі мандрувати, але побачив, що багато ще є дурнів на світі. Не тільки його жінка дурна. Та й повернувся він додому. Стали вони жити — поживати і добра наживати. І знов ті гроші, які заробили, складали на чорний день.