Була собі одна велика країна. У всіх людей тієї країни волосся було руде, тільки в єдиного сина чорне.
По смерті батька мав він стати королем: але через те волосся піддані не могли його терпіти, і старий король зазделегідь боявся, що то буде з країною й сином, коли його всі отак ненавидять, та й став думати-гадати, чим би синові зарадити, і розпитував усіх, як би той чорний синій волос обернути на рудий.
Один радив те, другий друге, третій казав так, четвертий інак; де яку мазь подобували, де яку олію, що тільки на світі була, і мастили, й терли, натирали, полоскали його нещасливу голову, аж у жар хлопця кидало. Але все даремно.
Принц таки зостався, як і був, чорний. побачивши, що все пішло марно, дали бідній принцовій голові спокій. Але старий король з дня на день гірш смутився й похмурнів, а син уже й на очі йому не смів потикатись. і так було дуже довго.
Коли це якось – хто б міг подумати! – до королівського палацу долинала чутка, що там і там, у тому й тому місті уміють волосся перетворить на яке тільки захочеш; але хто схотів би того, мусить туди прийти і чимось там пожити.
Як дійшло це до короля, вирядив він туди сина на п’ять років, наказавши все чисто запам’ятати, що йому там будуть радити. От подався принц до того міста, а там хтозна-що йому робили.
Одне слово, минуло п’ять років, послав батько по нього служника, а в принца, як і колись, волос чорний-чорнісінький, то він соромився и додому вертатися, а потім зважився, й пішли. Як уже чимало пройшли, принцові так схотілось пити. І спитав він служника, чи той не знає поблизу води.
— Та знаю,— каже служник,— ось-ось уже криниця, як не видно.
Незабаром дісталися до кринички. Але та криничка та була така глибока, що інакше не нап’єшся, хіба тільки як один за ноги другого триматиме і в неї опустить.
— Стривайте, спершу я покуштую і скажу вам, яка вода. Тільки ж добре держіть мене!
Принц потримав слугу за ноги, і той напився всмак.
— Ой,— каже,— й добра.
Дійшла й до принца черга. Та коли він висів униз головою, той поганець закричав:
— Ну, тепер ти в моїх руках! Або загинеш, або присягаєшся, що довіку будеш мені служником, а мене визнаєш за принца.
Що мав бідолашний принц робити? Заприсягся поганцеві і далі цілу дорогу й дома поводився, як служник. От прийшли до королівського палацу, батько й мати так зраділи, що син повернувся рудий волосом, а піддані мало на руках не носили фальшивого принца.
А в того поганця душа все була не на місці; ніяк не йшло йому з думки: ану ж якось розпізнають, хто він і що. От він знов пустився на хитрощі й прикинувся хворим.
Король і королева стурбувалися: що з ним? Наскликали лікарів, давали йому всілякі ліки та всілякі зілля. А він, шельма, нічого не хотів у рот узяти, бо все те, мовляв, даремно. От якби послали його служника по воду до тієї кринички, про яку той добре знає; коли він, принц, тієї води нап’ється, йому полегшає.
А ту криничку та ходив стерегти один змій; ну, подумав собі поганець, піде зі світу принц і не стоятиме мені на заваді. Хоч-не-хоч мусив бідолаха зараз-таки йти по воду. Він щасливо дійшов до кринички. А там став та й руки заломив:
— Ой боже, боже! Який я нещасний, безталанний!
І заплакав, аж сльози покапали в криничку. А змій саме сидів у криниці, от одна сльоза й упала у змієве сліпе око, і воно прозріло. Тоді спитав змій принца, чого він так бідкається.
— Та не плач,— озвався знову змій з кринички,— спусти сюди збанок, то я тобі наберу.
Принц спустив порожній збанок, а змій подав йому повний.
Отак і додому повернувся. А коли несправжній принц напився тієї води, то став на ноги, мов нічого й не було.
Та незабаром знов прикинувся хворим і сказав, що одужає хіба тоді, як служник приведе йому із скляного замку Флоріану. Довелось принцові знов іти в дорогу. Та ще йому й наказали, щоб поспішав якомога і щоб без тієї панночки додому не вертався.
Ішов він, сердешний, ішов, а йдучи все думав, до чого це він дожився і що з ним далі буде. Коли бачить — аж іде через дорогу сила-силенна мурахів, та ще такою рівненькою гарною вервечкою, мов якесь військо.
Він став і довго чекав, поки вони перейшли, бо шкода було їх топтати. Позаду всіх ішов великий мураш, з короною на голові. Він щиро подякував, що принц його підданих не скривдив, і сказав, що коли буде скрутно, хай тільки подумає про нього, мураша. Принц попрощався з мурахами та й пішов собі своєю дорогою.
За якийсь час дістався до березового гаю, аж бачить — дві пташки попалися в сильце, так і б’ються крильцятами. Він підбіг, вийняв їх із сильця та й випустив на волю. Пташки весело защебетали й пообіцяли, що й вони йому колись у пригоді стануть.
От вийшов він з березового гаю, аж дивиться — потічок, а на березі б’ється в піску рибка з перловою коронкою на голові. Він її взяв і вкинув у воду.
Рибка хлюпнулася, а далі виткнула голівку в короні з води, подякувала йому щиро, що не дав їй загинути.
— Знай,— сказала,— я ще тобі в пригоді стану,— знов хлюпнулася й пірнула під воду.
Довго ще блукав принц манівцями, аж поки засяяв перед його очима скляний замок, і він піддав ходи, щоб дістатися туди завидна. Підійшов до брами, коли там стоїть Баба Яга з оголеним мечем на варті.
Він їй чемно вклонився, вона ж на те привітання нічого, тільки стала його лаяти: чого це він сюди прийшов, та як наважився, та що вона зараз же йому голову зітне. Він, бідолаха, почав боронитись, кажучи, що сам ніколи б не прийшов сюди, але що там, мовляв, і там захворів один принц і сказав, що не одужає, поки не прийде Флоріана; ну, мене, мовляв, по неї й послали.
— Тоді інша річ,— одказує на те Баба Яга.— Виходить, ти ні в чому не винний! — І повела його до замку.
Дала вона йому добре повечеряти й показала, де спати. Принц усмак попоїв, ліг спати й спав, як після маківки.
Рано приходить Баба Яга з мечем у руці та й каже:
— Синку, не ти перший хочеш Флоріану взяти. Багато вже тут було таких, і я її всякому обіцяла, хто погодиться на роботу, що я загадаю. Але бачиш оцей меч? Всі склали під ним голови. То так я скажу й тобі: віддам Флоріану, віддам, як зробиш, що я загадаю. Та спершу добре подумай, бо як не зробиш, тут покладеш свою голову.
— Ну, добре, синку, добре,— покивала головою Баба Яга.— Берися ж до роботи.
Та й пішла до комори. Коли виносить мірку маку й мірку проса і все зсипала докупи.
— Оце,— каже,— щоб до одної мачинки повибирав до вечора.
Обернулася й пішла собі з мечем до брами.
І вже побоювався за свою голову. Але, на щастя, спав йому на думку той великий мураш з короною, тут спав на думку, а тут уже він і є, а за ним суне сила-силенна дрібних мурахів.
— Ну,— каже мурашиний король,— не бійся нічого, ми прийшли тобі на поміч. Ти тільки ходи по замку й подивляйся, а ми оце поперебираємо.
Не минуло й години, а в мурашів уже все було готове. Коли принц вернувся, їх немов водою змило, тільки лежала купа маку й купа проса. Як стало сонце заходити, пригналась Баба Яга з мечем у руці — так, наче вже по принцову голову, та як побачила дві гарно викладені купи, подобрішала й каже:
Сердешний принц собі думав, що вранці вже забере Флоріану. А як почув таке, то відхотілось йому вечеряти, й цілу ніч не стулив він очей т-а все Крутився з боку на бік.
Як тільки сонце стало сходити, Баба Яга вже пригналася й поставила на столі дві склянки.
— Ти,— каже,— набери мені в оці склянки живої й мертвої води, хоч по краплин?. Та гляди, щоб до вечора був з нею тут, а то покладеш
Принц сушив собі голову над тим, що воно за жива й мертва вода та де і як її добути. Коли це чує, стукає хтось у вікно. Придивився, аж бачить там дві гарні пташки. Ті, що він із сильця визволив. От він мерщій відчинив вікно, а одна пташка й защебетала:
— Не бійся нічого, ми прийшли тобі на поміч і принесемо живої й мертвої води. Надвечір будемо вже тут.
Схопилися на крила й полетіли у далекий край.
Принц вийшов у садок і походжав там цілий день. Приходить, а пташки саме влетіли у вікно, зронили з дзьобів по краплині води, одна в одну, друга в другу склянку, та й кажуть:
– От і є тобі те, чого Баба Яга хотіла, а як вона спитає, де ти взяв, скажеш, що мертва вода — то сльоза з ока повішеного сина, а жива — то сльоза батька, що плаче за ним.
Випурхнули пташки; аж прийшла Баба Яга, така сердита. Принц і показав їй живу й мертву воду й сказав, як пташки навчили. Баба Яга взяла склянки й похвалила принца, що добре справився. Але Флоріану ще таки не віддавала, бо мав він ще одну роботу їй зробити, вона її завтра загадає.
І знов принц майже не вечеряв і спав не спав, так його завтрашній день непокоїв.
Як стало сходити сонце, пригналась Баба Яга й схопила його за руку.
Приходить, а пташки са¬ме влетіли у вікно, зронили з дзьобів по краплині води, одна в одну, друга в другу склянку, та й кажуть:
– У це море впав мій золотий перстень. Або ти його до вечора дістанеш, або будеш без голови.
Та й покинула його там, а сама пішла вартувати до брами.
Сумний і невеселий ходив принц сюди и туди понад берегом моря. І не знав, чи його на дно піти, чи що його й робити. Коли це щось скинулося, й він оглянувся.
А то рибинка виткнула голівку з моря,і на ній засяяла перлова корона. Була це та сама рибинка, що він її з піску в море вкинув.
От загадала вона всім рибам, щоб перешукали ціле море. Шукали вони, шукали з ранку до полудня, з полудня до вечора, та ніде не знайшли перстня.
І принц, і риб’яча королева стали вже тривожитися. Коли одна таки знайшла і припливла до королеви. Там викинула перстня на берег і попливла собі.
Принц дуже зрадів, узяв перстень і мерщій подався до Баби Яги:
— Ось він! — відповів принц і подав їй перстень.
— Твоє щастя,— забурчала стара,— твоє велике щастя! Ну, що я обіцяла, хай те й буде. Але ти ще тут переночуєш.
Принц усмак повечеряв і заснув міцним сном.
А Баба Яга не спала цілу ніч. Вона затопила в печі і пекла їм пиріг на дорогу. Рано-вранці збудила Флоріану. Та хутенько зібралася і взяла з собою склянки з живою й мертвою водою. Перед замком уже стояла прегарна карета, запряжена четвериком добрих коней. Флоріана з принцом сіли в неї
і щасливо доїхали до королівського палацу.
Як тільки поганець-служник уздрів красну панну, він умить одужав, а очі в нього так і грали. Але Флоріана раз поглянула на нього, а більше й бачити не хотіла, бо їй подобався лише її визволитель.
Як помітив це фальшивий принц, то дуже розгнівався і, щоб якось не розкрились його хитрощі, покликав принца в сад та там його і вбив. Але йшла тудою Флоріана і, як побачила, що принц мертвий, бризнула йому у вічі живої води — і він враз ожив.
Ще й до того його чорний волос раптом обернувся на рудий. Тоді їй принц і розказав усе спочатку, хто він є і як йому жилося.
Коли йде той поганець і хотів накинутися на королівського сина. Але Флоріана бризнула йому у вічі мертвої води — і його не стало.
Ой, яка ж тоді повсюди стала радість! Батьки обіймали свого дорогого сина і його гарну молоду. Справили весілля, і всі піддані раділи