У давні-давні часи потоваришував чоловік із собакою. Став собака чоловікові вірно служити, від злих звірів охороняти.
Так і ходили вони скрізь разом – куди чоловік, туди й собака. А щоб у собаки від ходіння ноги не боліли, пошив чоловік йому таке ж саме взуття, яке сам носив, – шкіряні постоли.
Якось влітку набігався собака, натомився. Зупинився він біля річки, роззувся і опустив свої постоли у воду. «Нехай трохи полежать, розм’якнуть», – думає, а сам сів у тіні під кущами відпочити.
І задрімав.
А тут як раз заєць біг. Бачить – лежать у воді постоли. Навколо нікого. Собаку заєць не помітив.
Витяг заєць з води постоли, натягнув на лапи. Туди-сюди по березі пройшовся. Добре! Постоли ніби самі біжать, по камінцях, як по м’якій травичці ступають.
Собака тим часом прокинувся. Дивиться: що таке? Заєць у його постолах – стриб-стриб, стриб-стриб! Усе далі й далі біжить. Собака стрибнув та за зайцем!
– Стій! – кричить. – Це мої! Віддай!
А заєць навтьоки: дуже йому постоли сподобалися.
Утік заєць, от тільки з того часу життя йому не стало. Раніше собака зайців не чіпав, а тепер він день і ніч шукає-нишпорить, зайця винюхує, свої постоли повернути хоче. Тільки ж якщо й наздожене, а все одне зняти їх не може: шкіряні постоли тоді мокрі були, а висохли на заячих лапах та наче приросли до них, не відірвати. А що ще гірше: зайченята стали народжуватися з постолами на лапах.
Немає більше зайцям спокою – усе життя тремтять вони від страху перед собаками.
І не думав заєць, не хотів, але ж ось чого наробив: на все заяче плем’я біду накликав. Уже він потім так шкодував, що на чужі постоли позарився, так бідкався, але пізно.