Колись давно, коли Бог, сотворивши людину, заповів їй жити в любові та злагоді, будувати власний дім, ростити дітей, сталася цікава пригода.
Господь, надаючи людині владу над природою, заповідав:
— Ідіть на землю, примножуйтесь та використовуйте багатства природи, але бережіть, не знищуйте!
І почали колоситися золотом ниви, колоски пшениці росли прямо від самої землі. Люди збирали хліб, годували худобу, раділи своєму статку.
Одного разу вирішив Господь подивитися, як живуть його творіння, чи шанують його заповіді. Зайшов в одну господу, господар нагодував, вшанував подорожнього. Зайшов в іншу, тут також дали притулок та почастували. А коли закінчили вечерю, господиня домівки почала прибирати зі столу. Взявши окраєць хліба, почала змітати крихти. Господь здивувався:
— Господине, а чому ти змітаєш зі столу шкуринкою хліба, адже хліб — це дар Божий ?
На це господиня відповіла:
— А нащо берегти, адже у нас цього добра доволі?
Спохмурнів Господь, сердито підвівся і вийшов за поріг. Господиня глянула на подорожнього і здвигнула плечима.
Господь швидко ступав по землі, зигзаги блискавок і грому розтинали темінь неба, все почорніло. Господь підійшов до золотої ниви, де достигали важкі колоски пшениці і почав стягувати зерна на землю. Важко падали зерна…
Всі живі істоти завмерли, не чути співу птахів, всі знишкли, жахаючись помсти Всевишнього.
Буря лютувала, ревіла, кіт та собака тієї господині, де був Господь, вирішили знайти Його та попрохати прощення для людей.
Звірята чимдуж бігли по сліду Всевишнього, вглядаючись в темінь ночі. Аж ось і велична постать Бога, який лютував,вириваючи колоски.
— Господе, Господе! — загукали звірята. — Просимо, змилуйся, не зривай зернята, залиш трішки. Людина знайде що з’їсти, а ми помремо голодною смертю.
Господь грізно глянув на кота й собаку і сказав:
— Хай так буде. І хай пам’ятає людина, що ви випросили для неї окраєць хліба, тому через віки він завжди буде святим!