Були дідо й баба. Мав дідо свою дочку, а баба — свою. Дідова дочка була робітна, а бабина — лінива. Та й усе баба їла діда та й їла за його дочку. Казала, щоб дідо її вивіз у ліс. Дідо впряг коня в сани, бо то було зимою, і каже:
— Поїдеме, дочко, в ліс.
Їхали вони полем, далі заїхали до лісу і їдуть лісом. Їдуть, дивляться — стоїть хата. Дідо каже:
— Зайдеме до тої хати і будеме тут ночувати. Зайшли до тої хати, в хаті холодно. Дідо каже:
— Я йду принести дров, а ти тут, дочко, сиди.
Вона ждала, ждала — батька нема. Аж тут об’явився дідок малейкий та й каже:
— Дочечко, наклади огень, загрій води, помий мені бороду, обчеши мені голову, звари каші.
Дівчинка пішла надвір, внесла дров, наклала огень, загріла води, вмила дідови голову, бороду, геть діда цілого помила. Тоді зварила йому каші. Дідо поїв і вона сама поїла. І каже дідо:
— Би-с знала, дочечко, прийдуть зараз розбійники і будуть тебе брати танцювати. Ти би казала, що ти не маєш черевичок, що не маєш файної сукенки — всього тобі треба, щоб до танцю вбратися. Але би-с не все казала за раз, а по єдному.
Дідок пішов, а вони прийшли і постукали у вікно, заграли під вікном і кажуть:
— Вийди д’нам танцювати. А вона:
— Я, — каже, — не маю сукенки, не маю в що ся вбрати. Вони пішли й принесли їй сукенку.
— Вийди д’нам танцювати.
— Я не маю черевиків, — каже вона. Вони пішли й принесли їй черевики.
— Вийди д’нам танцювати.
А вона каже, що не має файної хустки. І так вона все по єдному називала, а вони по єдному носили. А то вже четверта година настала, і вони розійшлися. А дівчина осталася.
На другий вечір прийшов дідок і каже їй:
— Вони знов прийдуть. А ти будеш казати, що хочеш бричку, коні, фурмана. І щоби бричка була золота і на конях упряж золота.
І коли ті прийшли другий вечір, вона їм так казала, як сказав їй дідок. Коли вони стали під вікном, заграли і закликали її до танцю, вона каже:
— Мені треба брички золотої.
Вони їй притягнули бричку, а вона далі казала їм усе по єдному. Постарали вони їй все, що хотіла, а вона каже:
— Мені треба фурмана, щоби я сама не їхала, а з фурманом. Вони пішли, привели фурмана, а вже четверта година була. І їм уже було невільно там бути — і вони пішли геть.
Вона сіла на ту золоту бричку і їде з тим усім добром лісом додому. З фірманом їде. Приїхали, і дідо так ся втішив, пустився до свої дочки, та й став її обіймати й цілувати. Розпрягли коні, занесли до хати добро.
А бабі то якось неприємно, що не її дочка привезла добро, а дідова. І так баба чепурить свою дочку. Та й каже:
— Знаєш що, діду? Вези й мою дочку.
Ну то він узяв та й повіз її дочку. Привіз в ліс до тої хати та й каже:
— Ти тут сиди, а я йду по дрова.
Дочка сидить та й сидить — діда нема. Об’явився той дідок та й каже:
— Донечко, наклади огень, загрій води, помий мене файно і звари мені каші. І сама поїш.
А вона каже:
— О-о-о! Я зроду їсти не варила. І я би-м когось даром мила, чесала? О ні!
Він їй нічого вже не казав. Хіба сказав:
— Зараз туй прийдуть музиканти під вікно. І будуть тя кликати танцювати. Роби, як хочеш. Можеш у них випрошувати одежі. А не хочеш, то не танцюй.
Як вони прийшли під вікно й заграли, вона розтворила вікно, і вони зачали брати її танцювати. Пару раз викрутили нею, а тоді взяли її і стратили, бо вона того заслужила.
Баба жде свою дочку, жде й плаче. Та вже й дідови стало недобре, що бабиної дочки нема, — пішов її глядати. Приходи на то саме місце, а її нема. І конець казці.