Було раз що не було. Шив дідо та й баба й мали вони доньки. Бабина лінива, а дідова роботяща.
Дівки ходили на прядки. Дідова цілий вечір пряла, а бабила лиш з хлопцями цілувалася.
Раз баба дуже била дідову доньку, що та аж заплакала. Вулицею їхав пан на бричці й звідає:
— Бабко, чому так дівку б’єте?
— Б’ю, бо дуже роботяща. Уже все попряла й їматься до солом’яної стріхи.
— Пустіть її до мене. У мене є що прясти.
— Пак, най іде…
Взяв пан доньку на бричку й привіз домів, запер до комори, де було повно повісма, і каже:
— До ранку мусиш все це попрясти, поткати і визваряти, кедь ні, голова з плеч!
Дівчина сіла на землю та плаче. Раз лиш з’явилася така товста жона, що ледь ся вмістила у двері. Каже:
— Не журися нич. Я поможу, лиш називай ня маточкою, а як ся будеш віддавати — перший погар паленки буде мій.
— Буде, маточко, буде.
— Но, лягай спати.
Жона вийшла, свиснула, одразу збіглися відьми й скоро повісмо попряли, поткали, визваряли, вибілили й звили у звої.
Рано пан заглянув до комори — видить: усе зроблено. Дуже зачудувався.
Увечері повів дівку до другої комори, повної миканиці, й каже:
— До рана аби-сь усе попряла, поткала, визваряла. Готове в звоях мас бути!
Зачинив комору й пішов собі. А дівчина журиться, плаче. Раз лиш з’явилася жона з такими довгими руками, як мотуз, і каже:
— Що ти ся, Марічко, так зажурила?
— Де би-м ся не журила, коли до рана сю миканицю мушу попрясти, поткати, визваряти, вибілити й готове у звоях полотно панові передати.
— Но, кедь мій буде перший погар паленочки на твоїй свадьбі і кедь ня будеш називати вуйною, я тобі поможу.
— Буде, вуйно, буде!
— Но, лягай спати.
Жона вийшла, свиснула, збіглися відьми і нараз усе поробили.
Рано пан пішов до комори, чудується. «Но, та лиш баба правду говорила про свою дівку. Справді роботяща!»
На третій вечір завів дівчину до комори, повної клоччя, і каже:
— До ранку аби-сь усе попряла, поткала, вибілила. Полотно має бути готове у звоях.
Зачинив комору й пішов собі.
А дівчина плаче. «Но, тепер мені ні маточка, ні вуйна не поможуть».
Раз лиш з’явилася жона з такими довгими зубами, аж! до землі.
— Що ти ся, Марічко, журиш?
— Де би-м ся не журила, коли до ранку се клоччя мушу попрясти, поткати, визваряти, вибілити. Готове у звоях має бути.
— Но, кедь мій буде перший погар паленки на твоїй свадьбі і кедь ми будеш казати «стрийно», то я тобі поможу.
— Буде, стрийно, буде!
— Но, лягай, спи.
Жона вийшла надвір, свиснула, збіглися відьми і нараз усе зробили.
Рано пан зайшов до комори, увидів звої полотна й подумав собі: «Візьму я сю дівчину за жону!»
Коли справляли свадьбу і молоді сиділи за столом, заходять до хижі оті три жони — дуже товста, з довжелезними руками і з довгими зубами.
Молода до них:
— Маточко, вуйно, та й ви, стрийно, подьте ближче! Молодий дивиться, та й шепче молодій:
— Що у тебе такі нефайні родичі?
— А чи я знаю…
І як жони сіли за стіл, молодий звідає маточку.
— Маточко, чому у вас такий широкий зад?
— Хреснику, видати тому, бо дуже довго-м сиділа, доки-м усе повісмо попряла.
А вуйну звідає:
— Вуйно, чому у вас такі довгі руки?
— Хреснику, видати тому, бо-м дуже довгі питки напряла, багато миканиці-м мала.
Тепер звідає стрийну:
— Стрийно, чому у вас такі довгі зуби?
— Хреснику, видати тому, бо дуже багато клоччя попряла.
Молодий думає: «Ачей вони попряли сії три комори прядива?»
А маточка, вуйна і стрийна вгадали його думки й кажуть:
— Ти думаєш, що лише у тебе було багато прясти? У нас ще більше було!
Свадьба ся кінчила, і молоді добре зажили. І ще й нині живуть, кой не повмирали.
Розбився горнець, а нашій казці кінець.