Один старий чоловік мав дві дочки. Поки в старого було що брати, то дочки з зятями брали. І одна брала, і друга брала — і так вони розібрали все його хазяйство. Як не зосталось у него нічого, він і каже їм:
— Що мені, діти, робити? Я все вам дав, що мав, а тепер не маю що їсти.
А менша дочка йому:
— Ідіть до старшої дочки, бо ви їй більше приданого дали. Пішов дід до старшої дочки, прожив у неї два тижні. А тоді вона й каже:
— Мій чоловік недоброї волі, бо не тілко я дочка, а й вона дочка. Най і другий зять годує вас два тижні.
Приходить він до свої порожньої хати та й каже сусідови:
— Куме, що мені робити? Поки в мене було що брати, то обі дочки були добрі до мене, а тепер обі не хотять мене.
— Я вам поможу, — каже кум,
— Що ж ви мені поможете?
— Нате вам двісті п’ятдесят рублів і покладіть їх у скриню. Та накладіть у скриню ще чогось, щоб вона важка була. А як прийдуть до вас дочки або зяті, кликніть тихенько мене.
Узяв старий тих двісті п’ятдесят рублів, поклав їх у скриню, наклав туди ще всілякого заліза і почепив на скриню велику колодку. От приходять до него дочки з зятями.
— Тату, як ви тут живете? Продайте хату, поділіть нас грішми, та будете коло нас.
Старий вийшов надвір. Дивиться — а його кум город копає коло свої хати. Старий дав кумови знак і зайшов назад у хату. А за хвильку й кум прийшов.
— Добрий день! У вас, я бачу, гості. Вибачайте, що прийшов непрошений. Мені край треба двісті п’ятдесят рублів. Позичте мені, куме. Лиш на два тижні.
— Та де в мене гроші? Не маю я грошей.
— Куме, та мені всього лиш на два тижні. Двісті п’ятдесят рублів — це ж для вас як плюнути. Я ж не прошу у вас тисячу або дві, а всього дві з половиною сотні. І при свідках прошу, при ваших дітях.
Старий ще трохи відмовлявся, а тоді відімкнув скриню, дістав тих двісті п’ятдесят рублів та й дав кумови. А дочки з зятями лиш перезираються. Дід вийшов провести кума, а вони до скрині та спробували підняти. Де там піднімеш! «Ну, — думають, — є ще в старого добро».
Через два тижні знову зібралися в батька, а кум приходить та й приносить гроші.
— Вибачте, куме, що вчора не приніс. Не мав часу. Спасибі, що позичили.
— Нічого, — каже старий. — Позичене — не з’їджене. Спасибі, що принесли. Як треба буде, то я вам не то що двісті п’ятдесят, а дві з половиною тисячі позичу.
Відімкнув скриню, кинув туди гроші і знов замкнув.
З того часу життя старого зовсім перемінилося. Ходять дочки щодень до тата свого, носять йому гарячого їсти, переполікують його шмаття. Все роблять для тата, бо в него є гроші.
Прожив старий ще трохи та й помер. Справили дочки з зятями добрий похорон, а тоді й кажуть:
— Люди, ми відкриємо при вас цю скриню і поділимось татовим добром. Зробим це при свідках, щоб не було суперечки.
Відімкнули скриню, а там — одне лиш іржаве залізо. Вони й роти порозкривали.
— А де ж гроші? А кум каже:
— Нема ніяких грошей. Та й не було їх. То я свої гроші вашому татови дав, щоб з біди його визволити.
Отак сусід поміг старому чоловікови.