Росла єдна диня горі дубом. Звідала дуба: «Кілько тобі років буде?» — «Сто років я маю!» — каже дуб. «О, — каже диня, — як ти слабо ростеш! Я тебе перейду, переро́щу тя сього літа. Ци видиш ти, якоє на мені великоє листя, який красний, великий цвіт маю? А кілько жолу́ди треба єдному́ вепре́ві, аби ситий. А з мене буде єдна диня, та й буде вепер ситий».
І переросла диня дуба.
Завіяв вітер студе́ний од сі́вера. Каже дуб, звідує диню: «А як ся ти маєш, царице-кегине дине?» А диня каже: «Я лише обсталася диня». Бо мороз її ізморозив, та вже упала.
Оттоє наподоб’є чоловіка, котрий скоро багатіє, а єден тихо ґаздує собі. Тот, ги дуб, тихо росте. А скороє ґаздівство так ємко росте, як диня. Тот пошов, понабирав гроші та начинив собі великі будовлі, айбо прийшов час, яли гроші просити, гроші не било оддати, а будовлі пак позабирали у гроші, а у нього нич не обстало.