Єден чоловік возив мазюку, якою вози мастили. І зайшов до єдного господаря проситися на ніч. Чоловік каже:
— Я би вас прияв, але моя жона в такім положенню. Радо би вас прияв, але прйимати боюся.
Нарешті чоловік з жінкою подумали і прияли його. Зварила вона вечерю і дає подорожньому їсти. А той їсти не хоче і дуже красно дякує.
— Добре, що ви мене прияли.
Тоді жінка стелить йому коло печі. А він каже:
— Джуе красно дякую, я буду спати межи вікнами на лавці. Добре, що ви мене прияли.
Заснув він перший сон, збуджується — маленька дитина плаче. Слухає він, що дитина буде жити тільки до сім років, а рівно в сім років дитина втопиться в керниці у обідовій годині.
У сім років їде той чоловік знову возом і знову везе мазюку. Але той записничок носить з собою, де він записав про дитину. Бо він сам собі не вірить. І приїжджає у сім років у обідовій годині до того чоловіка.
І почав дуже падати дощ. Та дитина бавилася у сусідів. Вони глядали її, глядали і не могли найти.
Але газда забив перед тим ту криницю воловою шкірою. А по тому дощеві глядали дитину всюди і не могли найти. Потому прийшло їм до думки: «Ану подивимося на керницю». Подивилися і найшли там совю дитину. На шкірі набралося води, і шкіра провисла, як польова колиска. А дитина плавала нежива в тій шкірі.