Захотів женитись молодець хороший, та був дуже бідний, не мав жадних грошей. Зайшов він до лісу, став бога молити: «Ох Матінко Божа, що маю робити?! Ох Матінко Божа, що маю ділати? Ніхто мені доню не хоче віддати». Враз горі верх дуба хтось вголос говорить: «Нині твоя доля ще на світ приходить».
Як почув те слово, тяжко зажурився.
«Щоби я так довго ні з ким не женився?
Як нині вродилась, то легко вгадати,
Що шістнадцять років найменше чекати.
Ні, то неможливо так гіренько жити.
Я знайду дитину, мушу її вбити.»
Така йому думка стає перед очі,
А дівча вродилось справді тої ночі.
Дитина маленька нічого не знає,
Що її сужений позбутись гадає.
Вечором закрався там, де її хата,
Пхнув ножик у груди малому дитяти.
Пхнув ножик та й витяг, та й собі думає,
Що вже вбив дитину, та й з хати зникає.
Мама як то вздріла, кров затамувала
Та й скоро дитині доктора призвала.
Вбийцю не зловили, бо він втік із хати,
Пішов світ за очі роботи шукати.
Станув на роботу при копанні соли,
Доробився скоро грошиків доволи.
Минув рік і другий, парубок нібито
За свій страшний злочин забув цілковито.
Працював на соли зо сімнадцять років,
А що вже мав гроші, шепчуть з усіх боків:
«Женися, небоже, що будеш ходити?
В нас тут є пристайка, лиш довги сплатити.»
І вже незадовго весілля зробили,
Як голуби в парі, вбоє собі жили.
Аж раз у неділю жінка шмаття брала
Та й на грудях шрама від рани вказала.
«Що це тобі було?» — став її питати.
Вона йому скоро стала так казати:
«Я не пам’ятаю, лиш казала ненька,
Якийсь драб ударив, як була маленька».
Скоро нагадав він за той голос з дуба.
«Я був тим злочинцем, моя жінко люба».
Упав на коліна, сльозами залився,
До господа бога щиро помолився.
«Ні, я відмолити за це все не можу,
Піду до церковці, дам на службу божу».
І як задумали, так все те зробили,
І в щастю, в здоровлю много літ прожили.