Жив колись на світі Вовк. Був він злий і ненажерний: в овечу отару залізе – всіх овець переріже, до корів у загін забереться – всіх корів і телят подушить, в курник проникне – всіх курей загризе. Як не намагались селяни вистежити його, нічого не виходило: Вовк зробить свою чорну справу, наїсться уволю й піде далеко в ліс, куди мисливці не дістануться.
Якогось разу Вовк тяжко захворів: що не з’їсть – у животі починає пекти, ніби хтось вогнище в кишках запалив. «Мабуть, це від того, – подумав Вовк, – що я дуже багато худоби занапастив. Ось і покарав мене Бог». Помучився-помучився Вовк і поклявся: «Якщо одужаю, то клянусь, що більше не торкнуся жодного барана, жодного теляти, жодної гуски».
Минув час. Вовк видужав і пішов полювати. Йде він лісом, аж дивиться – на галявині Бичок пасеться. Бичок злякався, кинувся тікати, а Вовк наздогнав його та й каже:
– Не бійся мене, я тебе не чіпатиму. Я дав слово, що жодної тварини більше не занапащу.
Не повірив Бичок Вовкові, але Вовк пробіг мимо і не доторкнувся до нього. Йшов Вовк, йшов, а назустріч йому два барани. Злякались барани і – навтіки. Вовк наздогнав їх та й каже:
– Не бійтеся мене, я вас не чіпатиму. Я дав слово, що жодного барана не занапащу.
Не повірили барани Вовкові, але той подався собі геть. Ішов Вовк, ішов, а назустріч йому Кінь. Злякався Кінь Вовка і кинувся навтікача. Вовк наздогнав Коня та й каже йому:
– Не бійся мене, Коню, я тебе не чіпатиму. Слово таке дав і порушувати його не буду.
Не повірив Кінь Вовкові, але той пішов собі геть. Довго блукав Вовк лісом, спробував ягоди жувати, плоди, опалі з дерев, – нічого не смакує. Повернувся Вовк до свого лігвища, впав та й лежить. Лежить і чує. як в животі бурчить од голоду, як він стає безсилим. Лежав, лежав та й подумав: «І чого це я вирішив бути таким доброчинцем. І діди мої з полювання жили, і батьки. Чи ж я не Вовк? Піду я та й пообідаю тим дурним Конем».
Як вирішив Вовчисько, так і вчинив. Добрів до Коня і каже йому:
– Послухай, Коню, я передумав, вирішив з’їсти тебе.
– Вирішив – так вирішив, – відповів Кінь, – тільки хочу тебе застерегти: мені в заднє копито попав залізний цвях, ти спочатку витягни його відти, а потім уже їж…
Підійшов Вовк ззаду до Коня. Кінь копита підняв та як вдарить голодного Вовка в груди – той і розтягнувся на землі. Довго він лежав, поки не прийшов до тями, а потім вирішив пообідати баранами. Ледве добрів до них та й каже:
– Барани, я передумав, вирішив з’їсти вас…
– Будь ласка, – кажуть барани, – їж, якщо так вирішив. Але спочатку ти повинен розв’язати нашу суперечку.
– А через що сперечаєтесь? – здивувався Вовк.
– Покійний батько залишив нам у спадщину ось цю землю, і ми ніяк не можемо розділити її. Проведи між нами межу, розділи землю на дві частини, – сказали барани і розійшлися врізнобіч.
Вовк став між баранами і думає-гадає, як йому землю розділити, а барани в цю мить як розбіжаться та як ударять рогами з двох боків Вовка, той ледь Богові душу не віддав.
Прийшов до тями та й думає: «От дурні барани, ледь не вбили мене. Піду я краще Бичком поживлюся»…
Ледве на ноги звівся Вовчисько і побрів далі. Дістався до Бичка та й каже йому:
– Бичок, я вирішив з їсти тебе.
– Якщо ти такий голодний, їж, будь ласка, – каже Бичок, – тільки спочатку зніми у мене з шиї обруча з дзвіночком.
Вчепився Вовк за шкіряний обруч і ну тягнути його, а дзвіночок – як задзвенить.
Почули селяни – і мерщій на галявину. Оточили дурного Вовчиська і давай лупцювати – тут йому настав кінець. Отож, дивись, якщо дав слово – тримай його!