Одного разу сильно зголоднів. Виліз він з свого лігва на горі і спустився по лісовому схилу вниз, в долину. Довго нишпорив він по полях і лісах. Вже зовсім було зневірився знайти здобич, втомився і хотів прилягти відпочити, як раптом помітив двох жирних баранів, які мирно паслися на великій поляні. Вовк додав ходу і через декілька хвилин опинився поряд з ними.
– Смачного! Радий вас бачити, дорогі барани, – сказав.
– Ласкаво просимо, вовче, – відповіли барани.- Що привело тебе в наші краї?
– Та ось яке діло, дорогі барани: у мене за весь день макової росинки в роті не було. Тому я маю намір негайно з’їсти вас обох.
– Ну, що ж! – відгукнувся один з баранів.- Давай зробимо так: перш ніж нас з’їсти, розсуди нашу суперечку. Бачиш луг? Нам потрібен землемір, який розділив би його навпіл. А то ми, як прийдемо сюди, так і починаємо сваритися. Кожен думає, що інший у нього найсвіжішу і найсмачнішу траву відбирає. Поки сперечаємося та сваримося, апетит пропадає. Ось ми і просимо тебе: розділи цей луг навпіл, поклади край нашій суперечці.
Вовк замислився.
– Як же я його розділю? – озирається він по сторонах.- Луг он який великий! Хіба дізнаєшся, де у нього середина?
– А давай зробимо так, – каже баран. – Я піду в один кінець лугу, а мій приятель в протилежний. Та станемо якраз один проти одного. Ти даєш нам знак, ми зі всіх ніг побіжимо до тебе. Де зустрінемося, там і середина.
– Це ти добре придумав, – похвалив вовк барана.
Пішли барани – один направо, другий наліво, дійшли до кінця лугу і зупинилися. Вовк дав їм знак, барани зірвалися з місць і швидко помчали прямо на вовка. Той і озирнутися не встиг, як збили його з ніг. Повалився вовк на землю і довго так пролежав, а коли опам’ятався, баранів і слід простиг.
Поплівся Вовк стогнучи та охаючи до дому, та примовляє:
– Ні дід, ні батько мій ніколи не за свою справу не бралися. Чому навчені були, то і робили. Але як добре жили! По горах і лісах нишпорили, кіз та баранів ловили. Навіщо ж я, недолугий, не за свою справу узявся, надумав землеміром стати?!