Був чоловік. Мав він двох хлопчиків. І були ті хлопчики між собою дуже схожі.
Якось пішов той чоловік у ліс по гриби і побачив на дубі гніздо. Поліз він на дуба, дивиться — а в гнізді золоте яйце. Він то яйце взяв, приніс додому і пішов до брата. Брат його був багатий, а він сам — бідний. Думає: «Продам яйце братови, бо що я з ним зроблю?» І каже братови:
— Я найшов у лісі на дубови золоте яйце. Купи.
— Добре.
Купив багач яйце і приніс додому. А бідний купив собі їсти. Через кілька день пішов бідний знов у ліс. Ходив, ходив по лісі і побачив золоту птаху. «То, мабуть, та птаха, що несе золоті яйця», — думає він. Стрілив камінчиком з рогатки і ту птаху збив. Приноси він її додому та й каже жінці:
— Красива птаха, але нащо нам її тримати, як ми живемо бідно? Давай продамо її братови.
Поніс він птаху до брата і продав за добрі гроші. А як бідний пішов, брат почав розглядати птаху і побачив, що під крилом написано: «Хто з’їсть моє серце й печінку, у того щодня під подушкою буде золото». Каже він до жінки:
— Зарубай цю птаху і звари. Але ніхто не має права їсти то м’ясо, я все з’їм.
Жінка зарубала птаху і поклала варити. А хлопці бідняка пішли до вуйка. Багачева жінка вийшла з хати надвір, а хлопці — до баняка, та й найшли то м’ясо. Їден схопив серце, а другий — печінку. І з’їли. Жінка вернулася і бачи, що вони щось їдять.
— Що ви їсте?
— Ми подивилися в баняк. Там були великі куски, то ми їх не чіпали, а з’їли два маленькі.
Вона до баняка — а там серця й печінки нема. Що робити? Зарубала вона кугута, взяла з него серце й печінку і вкинула в той баняк. Як усе зварилося, поклала його в миску і подала на стіл.
— На, їж.
Чоловік подивився по м’ясови — все є: і печінка, і серце на місці. З’їв він усе і ляг спати.
Встає рано — нема ніякого золота. І птаха пропала, і золота нема. А хлопці встали рано, їх мама стелить постіль, дивиться — золото в них обох під подушкою. Вона й каже чоловікови:
— Чоловіче, у обох наших хлопців під головами золото.
І так було кожного ранку: встають хлопці — під головами золото. Бідний брат іде до багатого і каже:
— У моїх хлопців кожного ранку під головами золото. Брат зрозумів усе та й каже:
— Ти з хлопцями щось роби. Бо як учує влада, то будеш пацити біду з ними. Скажуть, що вони крадуть.
Бідний бере і веде хлопців у ліс.
— Сидіть тут, — каже, — я зараз прийду. Назбираю дров і підем додому.
Та й пішов батько додому. Хлопці ходять, ходять по лісі і не можуть вийти на край. Так ходили вони до вечора, а ввечері здибає їх лісник.
— Що ви, хлопці, тут ходите?
І вони розказали, що тато їх привів і лишив. А в лісника дітей не було. Він і каже:
— Гай, ходіть до мене та й будете жити в мене.
Пішли хлопці до лісника та й живуть у него. І кожного ранку находи лісник у них під головами золото. Складає він то золото і вчить їх на мисливців. Дав їм рушниці, вони ходять по лісі, стріляють.
Жили хлопці в того лісника довго, і було їм уже по двадцять літ. Лісник мав їх за своїх.
І подумали хлопці: «Чого ми будем тут сидіти? Йдім по світі». Та й кажуть лісникові:
— Ми вже підем від вас.
Лісник їх не спиняє. Дає їм то все золото, що назбирав у них під подушками, і каже:
— Ідіть.
І дає їм ножа.
— Нате цей ніж. Як схочете розлучатися, то закладайте цей ніж у дуб. Коли хто з вас прийде до того дуба і побачи, що ніж чистий, то, значить, живі обидва, а як ніж буде іржавий, — то їдного вже нема.
Пішли вони. Та й ідуть, скілко йдуть, а кругом пустиня, нема де купити щось їсти. Вони хочуть убити якусь дичину. Побачили зайця. Ціляться вбити його, а він кричить їм:
— Хлопці, не бийте мене. Я дам вам двоє зайченят.
Дала їм зайчиха двоє зайченят. Понесли вони зайченят з собою. Ідуть далі, дивляться — лисиця біжить.
— Давай уб’єм цю лисицю. А лисиця каже:
— Не вбивайте мене, хлопці, я вам дам двоє маленьких лисенят. Вони лишили її, і вона дала їм двоє лисенят. Взяли тих лисенят і пішли далі. Ідуть, а назустріч біжить вовк. Вони ціляться в вовка, а вовк їм каже:
— Лишіть мене, хлопці, я дам вам двоє вовченят.
Лишили його і взяли двоє вовченят. Ідуть далі, а назустріч їм лев. Ціляться вони в лева, а він кричить:
— Не вбивайте мене, я дам вам двоє маленьких левів. Дав їм лев двоє левенят, і пішли вони далі.
Ходили вони, скілко ходили, і рішили розділитися. «Ти підеш у їден бік, а я — в другий». Поділилися вони тою дичиною, взяли обидва по їдному зайченяті, лисеняті, вовченяті й левеняті. І заклали в дуб ніж. Їден пішов у їден бік, а другий — у другий.
їден ішов, скілко йшов, і попав у город. Це був менший брат. Побачив він, що в городі чорні прапори. Зайшов у корчму поїсти, і дичина зайшла з ним. Люди дивляться на дичину, а він погодував її, поїв сам і питає тих людей:
— Чого у вас город такий смутний і чорні прапори? Корчмар каже йому й каже:
— У нас є дракон. Йому треба щодня чоловіка дати, щоб він з’їв. По черзі дали вже всі люди і прийшла черга царя. А він має лиш їдну дочку, тому сказав почепити чорні прапори, що має віддати свою дівчину драконови.
Питає він корчмаря:
— А де находиться той дракон?
— За городом є велика скала, туди треба вести людину. Вийшов він з корчми і йде до тої скали, до дракона. Прийшов туди увечері, переспав під скалою, а рано встав і лізе на скалу до дракона. А там був драконів палац. Заходи він до того палацу, а там нема нікого: на столі стоять дві склянки, налляті вином, і лежить записка. В ній написано: «Хто вип’є цего вина, дуже сильний буде. А перед дверима закопано меч».
Він не п’є то вино, а йде відкопувати меч. Відкопав його, але не може зрушити з місця, бо дуже важкий. Зайшов у хату, випив склянку вина, вийшов і підняв меч. Але не міг ним розмахнути. Зайшов до хати і випив ще й другу склянку вина. Як випив його, то взяв меч і махає ним, як хоче.
Привели туди цареву дочку. Побачила його дівчина і каже:
— Іди відци, бо з’їсть і тебе через мене.
— Як з’їсть, то хай з’їсть обох. Я хочу побачити, що то за дракон. А ту дівчину привів міністер. Привів її і там сховався. Хлопець його й не бачив.
Прийшов дракон і втішився, як побачив, що їх двоє.
— Замість їдного двох з’їм.
А хлопець вихопив меч і з їдного маху відрубав драконови шість голів. Лиш їдна голова в него лишилася. Дівчина побачила, що він не в силах ту голову відрубати, кинулася на дракона і рве його. А хлопець відрубав драконови й сему голову.
Як побідили дракона, дівчина зняла з шиї ланцюжок і одягла його на лева. І каже хлопцеви:
— За те, що ти мене врятував, тато мій дасть мене за тебе заміж. Тато мій — цар.
А хлопець дуже втомився і каже до дівчини:
— Спочиньмо трохи та й підем.
Лягли вони. Лягла дівчина, потому хлопець, коло хлопця лев, коло лева вовк, коло вовка лисиця, а крайній — заєць. Каже хлопець до лева:
— Я буду трохи відпочивати, а ти стережи. Як хтось буде йти, розбуди мене.
Лев захотів спати і каже вовкови:
— Я лягаю спати. Як ти щось побачиш, буди мене. А вовк захтів спати і каже лисиці:
— Я лягаю спати. Як щось побачиш, буди мене. Лисиця тоже захтіла спати і каже зайцеви:
— Я сплю, а як ти щось забачиш — буди мене. А заєць захтів спати і заснув.
Міністер побачив, що всі заснули, приходи, відрубує хлопцеви голову, бере дівчину, веде її набік і каже:
— Кажи цареви, що це я відрубав голови драконови. А як ні — то відрубаю й тобі.
Привів її міністер до царя та й каже:
— Я побідив дракона і врятував вашу дочку. І рішив цар дати дочку за міністра.
Дичина пробудилася, а хазяїн — без голови. Каже лев до вовка:
— Казав я тобі, щоб ти не спав? А вовк:
— Я казав лисиці, щоб вона не спала. А лисиця каже:
— Я казала зайцеви, щоб він не спав. Лишився винуватий заєць. Каже він:
— Я воскрешу його назад.
Побіг заєць і найшов таку деревину, що гіллячкою з неї удариш покійника, і він оживе. Приніс заєць ту гіллячку, вдарили нею хазяїна — і голова приросла.
Бере хлопець свою дичину і йде назад до тої корчми. Корчмар пізнав його. Питає він корчмаря:
— Що чути у вас в городі? А корчмар йому:
— Міністер побідив дракона, і цар дає за него дочку.
А він каже:
— Поки буде свадьба, ми будемо їсти хліб, той, що в царя буде на свадьбі.
І приказує зайцю:
— Іди до царевої дочки і скажи, хай дасть того хліба, що має цар на весіллі їсти.
Заєць побіг до царя і каже дівчині:
— Наш хазяїн каже, щоб ти дала того хліба, що має цар на свадьбі їсти.
А дівчина питає:
— Де ж він?
— У корчмі.
Вона пішла до пекаря й каже:
— Бери зо штири хлібини і неси до тої корчми.
Пекар узяв штири хлібини, поніс до корчми і дав хлопцеви. А хлопець каже до корчмаря:
— Це ще не все. Ми будемо пити вино, що в царя на свадьбі має бути.
Посилає він лисицю.
— Іди до царевої дочки і скажи, щоби дала вина, яке має бути на свадьбі в царя.
Лисиця побігла і сказала дівчині, що хазяїн казав дати того вина. Дівчина йде до погреба, до того чоловіка, що видавав вино, і каже:
— Бери зо два відра доброго вина, неси до корчми і дай тому хлопцеви, що має звірину.
Той бере два відра вина і несе до корчми. Лиш той пішов, а хлопець каже:
— І це ще не все. Ми будем їсти м’ясо, то, що в царя на свадьбі має бути.
І посилає вовка.
— Іди, скажи дівчині, щоб вона дала м’яса, яке в царя на свадьбі має бути.
Вовк пішов і сказав це дівчині. Вона пішла до кухаря і каже: — Беріть м’ясо і несіть до такої-то корчми.
Кухар узяв І поніс то м’ясо до корчми. А хлопець каже до корчмаря:
— І це ще не все. Ми ще й солодощі будем їсти, що в царя на свадьбі мають бути.
І посилає він лева.
— Іди до дівчини і скажи, щоб вона дала солодощів, які в царя на свадьбі мають бути.
Лев був такий сміливий, що не боявся нікого. Як прийшов він до дівчини, побачив його цар. Каже лев дівчині:
— Сказав хазяїн, щоб солодощів дали, які в царя мають бути на свадьбі.
Дівчина наказала слугам:
— Несіть до тої корчми солодощі. І понесли вони солодощі.
А цар побачив, що в лева на шиї — ланцюжок від його дочки, і питає дівчину:
— Як це сталося, що твій ланцюжок у лева на шиї. А дівчина йому:
— Мені сподобався лев, і я вчепила йому на шию свій ланцюжок.
— Коли це діло було? — питає цар. Вона каже:
— Це я не скажу. Якщо хочете знати, коли це було і як було, то спитайте у хлоця, що є в тій корчмі. Він хазяїн цему леву. Пошліть туди свою карету і просіть його, щоб він приїхав до нас. То він вам і скаже, як це було.
Цар думає: «Тут є якийсь секрет». Та й дав приказ запрягати коні в карету.
Приїхала карета, заходи кучер у корчму, а він вгощається там і вгощає всіх. Кучер питає:
— Хто хазяїн цеї дичини?
— Я хазяїн, — каже хлопець.
— Цар просив, щоб ти приїхав до него.
Сів він у карету, і поїхали до царя. Як побачила царівна, що він приїхав, сказала:
— Тату, треба стрічати його.
Цар вийшов надвір, зустрів його і попросив зайти. Сіли вони за стіл, і питає цар:
— Як це вийшло, що мої дівки ланцюжок з’явився на шиї у лева? А він бере та й каже:
— Тоді одягла вона ланцюжок на лева, як я побідив дракона. Вона бачила, як боровся лев, і одягла йому ланцюжок.
І розказав, як то все було.
—…Як я пробудився, дівчини не було. А що було далі, питайте свої дочки.
Викликає цар дочку і питає. А вона каже, як усе було. -…Як ми заснули, прийшов міністер і зарубав його, а мені сказав, щоб я того не розказувала, бо і мені голову відрубає. Цар каже:
— Беріть міністра і пускайте його до бугаїв.
А в него було сім бугаїв. Пустили міністра до них, і вони його на куски рогами розірвали.
Справили весілля. Цар віддав дочку за хлопця, і грали весілля тиждень.
Жили вони після весілля, може, рік, а може, й більше. І дуже цар зятя полюбив. Захтілося зятю йти на полювання. Збирається він, а цар каже:
— Бери з собою зо штири солдати. Як поїдеш, то в той темний ліс не заходь, бо хто заходи в той ліс, то назад не вертається.
Поїхав він і побачив оленя, запряженого в санки. Каже воякам:
— Ви сидіть тут, а я дожену того оленя.
Він до оленя, а він втік у той ліс, в який цар сказав не заходити. Зайшов туди мисливець і не знає, куди йти. Ходив він, ходив по тім лісі до вечора і не міг з него вийти. І звірина за ним ходила. Увечері вояки вернулися назад і кажуть цареви:
— Чекали ми його до вечора і не дочекалися. Він так і лишився в лісі.
А цар їм:
— З того лісу він не вернеться.
А він наклав у лісі вогонь і гріється. Чує, зверху на дубі хтось стогне. Подивився — а там баба сидить. І каже:
— Я замерзаю. А він їй:
— Та злазь, загрієшся.
— Я не злізу, бо боюся твоїх звірів.
— Злазь, вони тобі нічого не скажуть.
— Нє, боюся. Я кину тобі з дуба гіллячку, а ти бери ту гіллячку і вдар свою дичину.
Так він і зробив. Як ударив — усі його звірі стали каменями. А баба злази, вдарила гіллякою його самого, і став він каменем. Взяла баба те каміння, занесла до ями і покидала їх туди: та яма була повна каміння.
А брат його хтів бачити, чи живий він. Іде до того ножа, дивиться — ніж заіржавів, значить, брата живого нема. «Піду, поглядю я його», — сказав брат і пішов. Ходив він, кілко ходив, поки зайшов у той город. Зайшов у ту корчму, де брат був. А корчмар подумав, що то той самий, бо й дичина в него така сама була, як у того. Починає корчмар його питати:
— Як ти зміг вернутися? Тебе ж не було. Ти ж був пропав у лісі.
Він розказав корчмареви, що він — брат. Корчмар йому все розказав, і він пішов до царя. Цар побачив і подумав, що то його зять. І дочка царева подумала, що то її чоловік. Дуже схожі були брати їден на друтого. Царева дочка каже:
— Ти мій чоловік.
На другий день питає він царську дочку:
— То розкажи, як то було. А вона йому:
— Ти не знаєш, як то було?
Бо вона ж таки вважає, що то її чоловік. А цар питає:
— Де ж ти загубив царську одежу?
— У мене не було царської одежі.
А вони думають, що він придурюється.
— Піду я на полювання, — говорить він. А цар каже:
— Я ж казав тобі: не заходь у той ліс.
— Добре, — каже.
Але пішов він і таки попав у той ліс Ходив цілий день, хтів вийсти на край — ніяк не вийде. І прийшлось йому ночувати в лісі. Наклав він вогонь, бо коло вогню й літом веселіше сидіти. А та баба стогне на дубі. Подивився він угору — баба. Каже він:
— Злазь.
— Я боюся твої звірини. Я дам тобі гілляку, і ти вдар їх.
— Я їх ніколи не бив і бити не буду. Злазь.
І цілиться він стріляти в бабу, а баба сміється. Стрілив, а баба жива. Відірвав він від своєї одежі ґудзики, зарядив ними свою рушницю та як стрілив тими ґудзиками, то баба так і впала. Він її не вбив, лиш поранив. Питає її:
— Де мій брат? Як не скажеш, то… Бачиш моїх звірів? Зараз з тебе лиш куски лишаться.
Вона й каже:
— Я їх перекинула на каміння. Він їй:
— Перекидай назад брата на чоловіка, а як нє — то біда тобі буде. І вона перекинула каміння назад на чоловіка й дичину. А в ямі було ще багато каміння. Він питає її:
— Що то?
— То тоже люди були.
— То перекинь їх назад з каміння на людей.
Як зачала вона їх перекидати, то багато народу вийшло з того яру. Приказав він дичині:
— Беріть бабу і розірвіть на дрібні куски.
І звірі розірвали її. Він поклав ті куски на вогонь і спалив, а попіл розкидав на вітер. А то був не простий народ: там царі, міністри, різні начальники були. Чекають вони всі на його приказ. Що він їм скаже? А він і каже:
— Хто відки є, всі йдіть по домах.
І пішли всі. Лишилися він і брат. І розказав він братови, що був у царя.
— Казали там, що то не я, а ти.
Пішли вони в город. Той брат, що був зятем у царя, купує царську одежу і собі, і брату. Прийшли вони до царського двору. Той, що був зятем у царя, пішов в їдні ворота, а другий — у другі. Варта каже:
— Зять царів прийшов!
А від других воріт друга варта кричить:
— Зять ваш прийшов!
Зайшли вони обидва. І цар, і цариця, і дочка царева — всі дивляться, котрий їх зять і чоловік. Вони обидва їднакі. Не можуть пізнати, котрий зять, а котрий — брат його. А царева дочка подумала і питає:
— Чия це дичина, що лев з ланцюжком?
— Моя.
Тоді вона й сказала, котрий її чоловік. І як сіли вони, то три дні балювалися. А нарешті взяли та оженили зятевого брата на міністровій дочці. І жиють вони дуже добре.