Навесні сонечко пригріло, але ще ні заморозь добро не пустила, ні сніги не стаяли, от лише що ледве лоза та іва попукала. Схопився джміль — та до бджоли, крутиться та гуде: «Ву-у-у-у! Женімся».
Бджілка слабенька, звичайно як з весни, вимовляє ся: «Най но, — каже, — в осені, як ся доробимо!»
Настала осінь. Джміль живився де попало через літо, а про зиму і не гадав. Прийшлося в осені, сидить у норі, бо нема де поживитися, щоб хоч до покрови добідити.
Бджола назбирала в лісі досить меду і на зиму та й веселенька собі прилітає на витрішки до джмеля і каже: «Ну-у-у-у! Поберімся!»
А джміль голоден, ледве відозвався: «Вмираю!» Та не довго і дихав.