Жили собі дід Гнат і баба Гапка. Дітей їм бог не дав, то дід усім дітям, яких не побачить, дудочок повирізає з бузини, пищиків всяких понаробляє. Гнат любив більше по яругах та лісах ходити, звіра підгодовувати, трави лікувальні збирати.
От одного разу йшов він лісом і знайшов невеличкого грабка, забрав його додому, в хаті посадив, поки зима люта перейде.
— А на весну, — каже до баби, — пересаджу надвір.
А в хаті тепло, баба в печі топить, водичкою грабка поливає. От він і рости взявся. Та так швидко, що десь за тиждень вже до стелі достав. От-от стелю проб’є. А дідові й байдуже. Він собі радіє та ще більше грабка поливає.
Не встигла баба рано очі продерти, аж глянь, грабок уже стелю пробив і поверх хати рости пішов. Люди сміються з діда, а йому хоч би що. Все деревом тішиться.
Так грабок у них і ріс посеред хати до кінця бабиних і дідових днів.