Задумав одного разу горобець пожити краще і вирішив:
«Невже я мушу пити саму воду. Візьму і зварю собі міцного квасу.
І зробив: полетів на поле, виклював з ячмінного колоса ціле зерно, закопав вкрадене зерно в сирий мох, сів на нього, почекав, поки зерно почало проростати, потім взяв проросше зерно, відніс на минулорічне згарище, закопав в попіл, насушив солоду, між двох каменів перетер солод у дрібне і м’яке борошно.
Потім полетів горобець на берег озера, опустив це дрібне і м’яке солодове борошно у воду.
Бігла мишка, зупинилася і питається:
— Гей, дядечку горобцю, ти що тут робиш?
— Квас варю, — гордо відповів горобець.
— А мені дозволиш попити? — спитала миша.
— Попий, попий, тільки обережно, — квас цього разу трішки міцнуватий, — сказав горобець.
Миша попила, поцмокала, похитала головою, нічого не сказала – пішла своєю дорогою.
Примчав зі всіх пес з висунутим язиком: він щойно гнав зайця, і дуже йому пити захотілося. Побачив горобця, зупинився і спитав:
— Гей, дядечку горобцю, ти що тут робиш?
— Квас готую, — гордо відповів горобець.
— А мені теж дозволиш попити? — спитав собака.
— Попий, попий, тільки обережно, не хлебни зайвого — квас цього разу вийшов трохи міцним, — сказав горобець.
Пес пив довго і жадібно, потім поцмокав язиком і теж похитав головою, нічого не сказав – погнав далі своєю дорогою.
Потім прийшла кішка – вона нещодавно поласувала куріпкою, і її мучила спрага.
Побачила вона горобця, який передбачливо сів на верхню гілку, привіталася з ним і спитала:
— Гей, старий знайомий, ти що тут робиш на озері?
— Та квас, усе квас, — відповів горобець новій гості, не зводячи з неї очей, і злетів на вершечок дерева.
— А мені теж даш попити? — спитала кішка.
— Попий, попий, тільки обережно, не випий зайвого, квас цього разу вийшов трохи міцнуватий, — сказав горобець.
Кішка пила, пила, потім глянула нагору, сказала медовим голосом:
— Ну ти, даєш! Оце квас, так квас. Від такого смачного пиття навіть ноги слабшають!
— Ще б! Я вже поганого не зроблю, — похвалився горобець і — ф’ють! — злетів на траву ближче до кішки.
Але кішка була сита по горло і, муркочучи, вирушила своєю дорогою.
В сутінках прийшов на берег озера старий кінь, який вже не мав сили працювати — його тримали тільки заради шкури.
Зійшов, бідний, шкутильгаючи, до води, свої сумні думи думаючи, побачив горобця, побажав йому чемно йому довгих років і запитав:
— Ну, пташко, ти що тут робиш?
— Та квас готую, все квас, — відповів горобець.
— Може, й мені дозволиш відпити ковток? — спитав кінь.
— Відпий, відпий, тільки не хлебни зайвого, квас міцний. Ти й так слабий й старенький, дивись, як би зовсім ноги не відійшли.
Кінь пив довго, великими ковтками, нарешті підняв голову, пофиркав і сказав:
— На смак непогано. Тільки це не квас.
— Як це не квас? — розсердився горобець. — Що ж тоді?
— Вода. Прозора, смачна, та чиста вода, — відповів кінь.
— Зовсім це не вода, ти тільки на зло мені так кажеш. Миша пила — навіть рота не могла розкрити від подиву.
— Вона добрий звір, засмучувати тебе не хотіла.
— І пес пив — від подиву рота не міг розкрити.
— У нього теж добре серце — засмучувати тебе не хотів.
— Навіть кішка пила – наймудріша серед мудрих звірів – і прямо в очі сказала, що квас гарний! — наполягав горобець.
— Кішці ти не дуже вір, вона для того хвалила, щоб заговорити тебе і з’їсти, коли ти їй у потрібну хвилину підвернешся! — сказав кінь і, знову сунувши морду у воду, зробив великий ковток.
— Але тобі, мабуть, теж подобається! — вигукнув горобець.
— Так, мені подобається: це трішки ситніше за пійло, яке мені дають і яке називається бовтанкою, — відповів кінь і потім, як усі, теж пішов своєю дорогою.
А сам горобець пив свій квас ціле літо і лише восени, коли погода стала дощовою і спрага його більше не мучила, подумав:
«Схоже, і справді рідкуватий вийшов… Бач, вже водою віддає. На той рік потрібно два ячмінні зернятка принести».
Так він і зробив: наступного року справді приніс два ячмінні зернятка.