Один господар, довідавшись від людей про те, що воли проти Нового року розмовляють між собою людським голосом, вирішив підслухати їхню розмову. Так пролежав він до півночі і нічого не почув. Тихо в загороді, воли полягали і румигають собі.
Лежали вони, лежали, а тоді раптом один підвівся. Другий питає його:
— Чого ти схватився, чого ноги томиш?
Господар нашорошив вуха і слухає. А той віл, що підвівся, каже:
— Як же ми далі будемо жити, коли до весни ще далеко, а в нашого господаря сіна мало? Чим він нас прогодує?
Господар слухає це і дивується. А воли, які лежать, кажуть:
— Нічого, у нього ще є ціла скирта соломи. Цією соломою господар і буде нас годувати до Нового року. Якби він обмолотив цю скирту, то набрав би ще жита. Але господар не молотить, бо як обмолотить, то помре.
Отак розмовляли між собою воли, а господар усе це чув. Вагався, вагався господар, страшно молотить. А тоді не стерпів і таки змолотив. Була і солома, було і зерно, але господар недовго прожив. Як казали воли, так і збулося.