Були два сусіди. Приходи їден до другого та й радяться:
— Куме, всі йдуть у Молдавію молотити, всі гроші заробляють, а ми не можем? Взяли ціпи та й пішли в Молдавію молотити, бо зима йде, а нема ні постолів, ні чугаїв.
Молотили вони там чи місяць, чи два — не знаю, кілко, — та й ідуть додому через ліс і чують у лісі голос: «Гроші — смерть!» А вони кажуть:
— Дурниці. Ось ми несем гроші. Хіба це смерть?
Пройшли ще трохи — правда, на дорозі купа грошей. Беруть вони ті гроші. Штани познімали та напихають, як у торби. І не годні всі гроші забрати. Порадилися вони, що їден піде додому та возьме в хазяїв гарабу і веретку-віянку, а другий лишиться коло грошей.
— Зайдеш до мої жінки та возьмеш малая чи мамалиґи, бо дуже їсти хочу.
Той, що йшов додому, всю дорогу думав: «Що йому зробити, щоб я всі гроші собі забрав?» А цей, що лишився коло грошей, думає те саме. Той, що ходив у село, поклав у мамалиґу отрути. А той, що зостався, вирубав добру булаву, щоб убити свого товариша.
Приїхав той з гарабою й вереткою, загрузили вони ті гроші. Як закінчили грузити, лізе їден на фіру, а другий ударив його булавою зо три рази по голові та й убив. Виліз на фіру, поторкав убитого ногою, скинув його з візка на землю та й поїхав. Дивиться — а на візку мамалиґа лежить. «От бідняка, не забув, що я голоден, узяв мені з дому мамалички». Вкусив зо два рази тої мамалиґи, наточив з рота піни і вмер.
А воли пішли з грішми додому, до свого хазяїна. Та і конець, пішла баба в танець, а за нею горобець.