Бінчі був такий негарний, що жодна дівчина не хотіла йти за нього заміж.
Одного разу пішов хлопець у гори шукати дерево іранжирі. Знайшов те, що шукав, узяв сокиру і зрубав дерево. Потім вирізав зі стовбура прекрасну дівчину, вбрав її у яскраву сукню, прикрасив залізними браслетами, мідними перснями й намистом. А на чоло їй надів білу плоску черепашку-чінгуру, яку носять лише люди з царського роду. Як тільки черепашка-чінгуру торкнулася чола дерев’яної дівчини, та ожила.
—Ти будеш моєю дружиною,— сказав Бінчі,— і ми разом підемо до країни, де сходить сонце.
Дівчина погодилась, і вони пішли разом.
Коли це назустріч їм слон.
—Яка в тебе гарна дружина, Бінчі! — каже слон.— Давай поборемося. Хто переможе, тому вона й дістанеться.
Бінчі нічого не лишалося, як погодитися. Як почали вони сходитися, красуня заспівала:
Бінчі, мій Бінчі!
Не впади, Бінчі!
Я — дике й могутнє дерево!
Не впади, Бінчі!
Тільки скінчила вона пісню, як слон, переможений, упав на землю.
— Хто б міг подумати, що ти мене подолаєш! — пробурчав слон.
А Бінчі з дружиною пішли своєю дорогою.
Коли це назустріч їм лев.
— Яка в тебе гарна дружина, Бінчі! — каже лев.— Давай поборемось. Хто переможе, тому вона й буде.
Довелося Бінчі боротися і з левом. Та тільки вони зійшлися, як красуня заспівала:
Бінчі, мій Бінчі!
Бий з усієї сили!
Я — дике й могутнє дерево!
Не бійся, Бінчі!
Не встигла вона скінчити пісню, як лев упав на землю з риком:
— Хто б. міг подумати, що ти дужчий за мене!
Пішли Бінчі з дружиною далі. Коли це назустріч їм антилопа.
— Яка в тебе гарна жінка, Бінчі! — каже.— Нумо поборемось, хто переможе, тому вона й дістанеться.
Не довго думаючи, кинувся Бінчі на антилопу, а дівчина тим часом заспівала:
Бінчі, мій Бінчі!
Гарненько тасуй її кулаками!
Я — дике й могутнє дерево.
Не бійся нічого!
Скінчила дружина пісню, впала антилопа на землю переможена, та потім скочила на ноги і втекла, згораючи з сорому.
Пішли Бінчі з дружиною далі і прийшли до села, де сходить сонце.
— Почекай мене тут,— сказав Бінчі дружині, коли вони підійшли до першої хатини.— Я пошукаю, де нам заночувати, і повернуся по тебе.
Не встиг Бінчі піти, аж тут нагодилися слуги вождя того села. Побачили гарну жінку, питають, хто вона й звідки. А та відказує, що вона дружина Бінчі.
— Бридкому Бінчі не потрібна така гарна жінка! — сказали слуги і повели її до вождя. А той тільки глянув на неї — і вже закохався. Тим часом повернувся Бінчі до хатини, де лишив свою дружину, а там нікого нема.
— Хто, хто міг вкрасти мою дружину? — заплакав він у відчаї. А тоді почав усіх розпитувати, чи не бачив хто його дружину.
— Бачили ми слуг вождя з чужою гарною жінкою,— сказали йому люди.— .Може, це та, яку ти шукаєш?
Побіг Бінчі до вождя і каже:
— Володарю, це ви забрали мою дружину?
— Так, Бінчі. Нащо тобі, такому бридкому, така гарна дружина? — відповів вождь.
— Верніть мені дружину! — закричав Бінчі.— А то пошкодуєте!
Вождь на це засміявся і наказав слугам викинути Бінчі геть. Коли Бінчі випхали у двір, він почав співати:
Іранжирі, Іранжирі, віддай мої дарунки.
Я вертаю сам туди, звідки ми вдвох прийшли!
Дівчина почула пісню і передала Бінчі через слуг яскраву сукню, залізні браслети, мідні персні і намисто. Але черепашку-чінгуру, пласку й білу, лишила собі. Тоді Бінчі знову заспівав:
Іранжирі, Іранжирі,
віддай мені черепашку-чінгуру.
Я вертаю сам туди, звідки ми вдвох прийшли!
Та дівчина не хотіла віддавати черепашку.
Тоді Бінчі зайшов до неї в хату, вийняв черепашку з її волосся і швиденько пішов геть. Ту ж мить прекрасна жінка перетворилася на дерево іранжирі. Дерево почало рости і виросло таке велике, що перекинуло хатину і розчавило вождя та його слуг.
А Бінчі повернувся додому і більше ніколи не одружувався.