Давно-давно була все ніч, а дня не було. Була ніч, бо закрили сонце змії. І жив тоді один старий мисливець. Здибався він із товаришами, і домовилися вони: «Підемо визволяти Сонце».
Приходить мисливець додому і каже жінці:
— Бабо, я домовився з мисливцями визволити Сонце, щоб був день, бо погано, як ніч та й ніч.
— Куди тобі, діду! — свариться жінка. — Чого тобі там треба? Як підеш, то вже назад не вернешся.
Та він не послухав.
Зібралися всі мисливці й пішли. І назад не вернулися.
А в старого мисливця був син. Стояла у них коло хати стирта соломи. Заліз хлопець на ту стирту і співає: «Був у мене тато. Та пішов визволяти Сонце і назад не вернувся. А я виросту і Сонце визволю».
А дорогою їхав цар і вчув, що хтось про Сонце співає: «…А я виросту і Сонце визволю». Цар наказав спинити коні і каже кучеру:
— Що той хлопчина співає? Іди приведи його до мене. Кучер пішов, знайшов його на соломі і привів до царя.
Цар питає:
— Що ти там про Сонце співав?
— Мій тато був мисливцем. Він пішов визволяти Сонце та й пропав, назад не вернувся. А я виросту і визволю Сонце, — каже хлопець.
— У тебе є мама?
— Є.
Цар викликає маму надвір і каже:
— Я візьму хлопця. Лишай свій дім і йди до мене з сином своїм. Я — цар, ти все в мене будеш мати і нічого не будеш робити.
А баба звикла жити дома і нічого не хоче.
Питає цар хлопця:
— Як тебе звати?
Мене звати Іван Фат-Фрумос. І цар узяв його, а мати лишилася.
Вбрав цар Івана у гарний одяг і мав його за свого. А хлопець дуже сильний був. Як сповнилося йому п’ятнадцять років, каже цареві:
— Хай мені зроблять такий меч, щоб він важив п’ятнадцять пудів.
Замовив цар такий меч. Як зробили його, Іван розмахнувся ним і каже:
— Хороший меч. Буду визволяти Сонце. Цар дав йому коня. А хлопець каже:
— Дайте мені ту одежу, у якій ви женилися.
Цар дав йому ту одежу і багато золота. Та й поїхав хлопець.
Довго він їхав і знайшов перехрестя. А на тому перехресті — кузня. Зліз Іван з коня, зайшов у кузню і каже до коваля:
— Лишай цю роботу і роби, що я скажу, то дам тобі стільки золота, що на все життя стане. Лагодь кузню, став залізні двері і добрі замки коло них. Та зроби залізну паличку, щоб вона важила десять пудів, — і питає хлопець коваля: — Що це за дорога така, що нею ніхто не їде і не йде? Чого вона заросла травою?
— По цій дорозі лиш змії ходять, — каже коваль. — Але вони не часто ходять, а може, раз на десять літ.
І подався Іван Фат-Фрумос тою дорогою. їхав він, скільки їхав, і приїхав на міст. Тут зліз він з коня, пустив його пастися, а сам ліг спочити. Аж чує: їде хтось верхи назустріч. Дивиться Іван, а то змій. Приїхав змій до моста, і його кінь зупинився. Б’ється, б’ється змій з конем, а той ніяк не хоче через міст переходити. Змій каже:
— Чого ти боїшся? Ми ж нікого не боїмося, лиш Івана Фат-Фрумоса.
А Іван встає і каже змійові:
— Я тут. Давай битися!
Почали вони битися, і Фат-Фрумос відрубав змієві голову.
Сів він на коня та й поїхав далі. І приїхав до другого моста. От їде другий змій, брат того, що вбив Іван. Приїхав змій до моста, і зупинився його кінь. Змій ще не бачить Фат-Фрумоса. Б’є-б’є коня, б’є-б’є коня, а кінь не йде.
— Чого ж ти боїшся? — питає змій коня. — Ми ж нікого не боїмося, лиш одного Фат-Фрумоса.
А Іван вийшов і до змія:
— Давай воювати!
Стали вони воювати, і побачив Іван, що цей змій сильніший, ніж перший. Але відрубав-таки йому голову. Відрубав і далі їде.
Доїхав він до третього моста. Ліг спочити, аж тут їде третій змій, брат тих обох. І знову кінь не хоче через міст переходити. Змій б’є коня і говорить:
— Ти ж знаєш, що ми нікого не боїмося, лиш одного Фат-Фрумоса.
Іван вийшов та й каже:
— Я і є Фат-Фрумос. Давай битися!
Почали вони битися мечами. Іван Фат-Фрумос сильний, але й змій сильний. Боролися вони, боролися і зморилися. Аж тут летить орел. Змій кричить до орла:
— Принеси мені сильної води, то дам тоді Фат-Фрумоса з’їсти, як уб’ю його.
А Іван каже орлові:
— Ти принеси тої води мені. Як уб’ю змія, то дам тобі його з’їсти. Ще й його коня дам. Я визволю Сонце, і буде день на землі! То й тобі буде добре.
— Зараз принесу, — сказав орел Іванові, та й полетів. Як приніс орел тої води і як Іван випив її, то почув у собі таку силу, що в світі більшої немає. І почали вони знову битися. Як кинув Фат-Фрумос змія, то той аж по пояс заліз у землю. Тут Іван відрубав йому голову. Тоді сів на свого коня та й поїхав далі.
Приїхав Іван до дому і побачив, що туди не добратися — все укріплено і кругом замки. Він перекинувся мухою і вліз у хату через комин. А там були жони всіх трьох зміїв та їх мати. Каже мати зміїв:
— Немає щось наших. Хоч би не порубав їх Фат-Фрумос.
А Фат-Фрумос слухає. Одна жінка каже:
— Фат-Фрумос сильний, але я зробилася б керницею, він би випив з неї води і вмер.
— А я перекинулася б у виноград, — сказала друга жінка. — Він би покуштував того винограду і так би й умер.
А третя каже:
— А я перекинулася б у сад. Він би покуштував яблуко і вмер.
Іван це чує. Стара баба, мати зміїв, каже:
— Йдіть та подивіться, як там Сонце.
Іванові тільки цього й треба, бо він не знав, де Сонце.
Всі три жінки побігли до комори. Сонце було там замкнене у скриню. Жінки йдуть, а він ззаду мухою летить. Ті подивилися і забрались назад, а Іван відкрив скриню і випустив Сонце.
Мати й жінки зміїв побачили, що настав день. Значить, Фат-Фрумос Сонце визволив!
Вилетів Іван мухою через комин, на коня і драла! А жінки забігли наперед, і одна зробилася керницею, друга виноградом, а третя садом. «Як не води покуштує, — думають, — то винограду або яблуко». Але він нічого з того не покуштував. Забачили жінки, що нічого з того не вийшло, та й вернулися додому. Тоді мати зміїв каже:
— Я дожену Фат-Фрумоса і вб’ю. А була вона дуже сильна.
Іван добрався до кузні і замкнувся у ній. Каже ковалеві:
— Грій ту паличку залізну!
Коваль гріє паличку, а тут баба прибігає і кричить знадвору:
— Іван Фат-Фрумос! Покажися! Ти загубив три моїх сини і випустив Сонце. Зроби хоч щілину в стіні, щоб я хоч побачила тебе.
А вона мала таку силу, що й через щілину витягнула б його з кузні.
Іван зробив діру в стіні і каже бабі:
— Тут, тут є діра. Іди сюди.
Вона хотіла витягнути Фат-Фрумоса силою повітря. Підійшла до діри і роззявила рота, а він встромив їй розпечене залізо — і згоріла баба.
Виходить Іван з кузні і їде до царя. Їде він дорогою, а визволене ним Сонце не могло зразу піднятися вгору, качалося по землі. Цар побачив, що Сонце качається, та й вийшов надвір, щоб подивитись на нього. І Сонце спалило царя.
Як не застав Іван царя живого, то поїхав на село до своєї мами. Але й мами не застав, вона вже померла. І оженився Іван Фат-Фрумос, і живе й сьогодні, як не вмер.