Колись був багатий жид, мав свою крамницю, мав коні, мав наймита. І був у него молодий син. Мав уже років з двадцять, а ще не вмів нічого: ні якусь роботу робити, ні торгувати. Тато одного разу говорить йому так:
— Сину, вчися торгувати, а то все я та й я. А син каже:
— Тату, та я ще не вмію.
— Ти бери вчись, — каже тато. — Завтра базарний день, бери, що треба, і їдь на базар.
Впрягає Іван коні, і молодий жид їде на базар. Іван думає так: «Як я їхав із старим жидом, то все брав курку, та й там продавав, та й купував собі щось їсти й закурити». Та й добре було йому, та й думає він собі: «Як завтра їде молодий, то я беру дві курки». І він дві курки вкрав, сховав у опалку. Рано вони зібралися та й їдуть, доїхали до роздоріжжя, права дорога веде до міста, а ліва в ліс. Каже молодий жид:
— Їдемо в ліс, звертай наліво.
— Та чого в ліс? — питає Іван.
— Ти їдь туди, куди я тобі кажу.
Іван думає: ’То ж таки хазяїн, хоч і молодий, а хазяїн». Та й звернув у ліс. А жид каже:
— Іване, ти випрягай коні і пускай пасти, а сам лягай під віз та спи. А я буду торгувати.
— Та з ким?
— А що тебе обходить?
Іван іде під віз та й думає собі: «Мой, та я сьогодні украв дві курки, щоби продав. Та я мав би файний ґешефт, а тепер сиди під возом та й дрімай».
А жид розіклав свої товари та й каже:
— Що вам треба? Кіко берете? Не пхайтеся? Чого ви лізете?! Так він поводиться, ніби коло воза було п’ятдесят людей.
А Іванови то все надоїло. Він потихеньку встав, відчепив орчик, зайшов ззаду та як калатне того по плечу. Та й ліг собі, та й ніби спить. А той каже:
— Чуєш, Іване, ти не видів, хто мене вдарив? А Іван каже:
— А відки я можу знати, як було так багато народу?