Був цар і мав три дочки й сина. Жінка його померла, і лишився він сам з дітьми. Заслаб та й каже синови, Івану Царевичу:
— Як помру, на тебе лишаю все царство і три сестри. Маєш їм бути за тата. Як прийде хтось сватати сестер, то віддавай їх. Не питай, хто, не питай, відки, а як буде сватати — віддавай.
Помер цар, а Іван Царевич так і зробив. Хто сватав сестер, тому й віддав. Перш віддав старшу, потому — середущу, а тоді — найменшу. Всі три женихи були браття. Але Іван не знав, за кого їх дав. Лишився він сам і затужив. Та й почав читати книжки. Читав їх, читав, поки не найшов книжку про Прекрасну Царівну. Але там було написано, що хто йде до тої Царівни, назад не вертається. І рішив він іти шукати Царівну. «Хоч назад не вернуся, але побачу її».
Зібрався у дорогу. Царство своє лишив на міністрів. Ішов він, ішов і зайшов у великий ліс. Там жила одна лиш дичина. Найшов він у тому лісі гарний двоповерховий дім. Зайшов у той дім, а там його старша сестра. Питає вона його, як він живе. Він розказав та й питає її:
— А як ти живеш?
— Дуже добре жию. Мій чоловік — змій. Він мені все приноси, що треба.
Тим моментом прилетів і змій. Як побачив Івана Царевича, то зрадів.
— Як ти попав сюди? — питає змій.
— Я не до вас хотів попасти. Я шукаю Царівну. А змій йому:
— Я був у тої Царівни і насилу вернувся від неї живий. А бачити її не бачив. Тобі скажу: як підеш туди, живий не вернешся.
— Хоч не вернуся, але хочу її побачити, — каже Іван. Переночував Іван Царевич у сестри, встав рано і збирається в дорогу. Дав йому змій банку.
— На цю банку. Як захочеш їсти, відкрий її. І зробиться стіл, і їсти, і пити, що ти хочеш.
Пішов Іван Царевич. І попав до середущої сестри. Та тоже каже йому, що чоловік її змій і живе вона добре. Тим моментом прилетів і змій. Побачив Івана Царевича і питає:
— Як ти, Іване Царевичу, попав до нас?
— Я не до вас ішов. Я Прекрасну Царівну шукаю.
— Не йди туди, Іване Царевичу, бо пропадеш, — каже змій. — Я сам насилу живий вернувся відти. А бачити її не бачив.
Іван не слухає, збирається в дорогу. І цей змій дав йому банку.
— Як відкриєш її, то буде стіл і на столі що хочеш їсти й пити, ще й музика буде.
Взяв він і ту банку, заховав її і пішов далі. Попав до третьої сестри. І в тої чоловік був змій — ще май сильніший, як тих два. Каже він Іванови:
— Не йди туди, бо пропадеш. Я не пара тобі, та й то насилу скапав живий. І браття мої там були, та ніхто з нас тої Царівни не бачив.
А він і слухати не хоче, збирається в дорогу. Третій змій тоже дав йому банку. Таку, що як відкриєш її, то їж і пий, що хочеш, та ще й музика грає.
Добрався Іван до тої Царівни. Як тілко він туди прийшов, його побачили, схопили і закрили в льох. А в тому льохови повно людей. Плачуть всі. Він питає їх:
— Куди це я попав? А вони кажуть йому:
— Тут будуть нас морити голодом. Тоді повідрубують голови, понатикають їх на коли, а трупи закопають.
Іван пожалів хлопців і відкрив першу банку: «Їжте, пийте, хто що бажає!» Вони як наїлися, напилися та як зачали співати! А варта вчула це і доповіла Царівні:
— Люди в льоху голодні, а співають, як п’яні. Підіймають той льох догори.
Вона й питає:
— Кого ви посліднього кинули туди?
— Івана Царевича, — кажуть вони.
— Давайте його до мене.
А він думає: «Хоч порубають мене, але зараз я її побачу». Привели його, а вона й питає:
— Іване Царевичу, що ти там наробив, що голодні люди співають і ухкають?
А він їй:
— Є в мене банка така. Як відкрию її, то можна нагодувати й напоїти весь город.
— Ану, покажи свою банку.
Він відкрив ту банку — і на столі з’явилося, що тілко бажаєш, їж і пий! Навіть Царівна не бачила таких напитків. Каже вона:
— Іване Царевичу, дай цю банку мені.
— Подарувати її тобі?
— Ну то продай, як не подаруєш, — каже Царівна.
— А нащо мені гроші, як ти завтра зарубаєш мене?
— А що хочеш за цю банку? А Іван їй:
— Нічого не хочу, лиш поцілуй мене.
Вона подивилася на Івана. Він був гарний, як лялька. І подумала Царівна: «Ну що ж тут такого?» Встала, підійшла до Івана і поцілувала його. Дав він їй банку. Взяла вона ту банку і каже сторожі:
— Беріть його і киньте назад у льох.
Зачинили його в льох, а тут уже пора обідати. Відкрив він другу банку. Наїлися хлопці, напилися. Гармонія грає, а вони танцюють! Такий шум підняли! Знов учула це сторожа і донесла Царівні.
— Давайте його сюди знову, того Івана Царевича, — каже вона. Приводять його, а вона питає:
— Іване Царевичу, що ти там наробив, що вже й гармонія грає? А він їй:
— В мене є ще одна банка.
— Ану, відкривай ту банку.
Як відкрив він другу банку! Їж, пий, і гармонія грає,
— Продай мені цю банку, — каже Царівна.
— А нащо мені гроші, як ти мене завтра зарубаєш, і гроші лишаться? Дозволь мені обняти й поцілувати тебе, то дам банку.
Що було робити? Погодилася вона. Іван Царевич обняв, поцілував її і дав другу банку. Взяла вона банку, а його наказала відвести назад в льох.
А тут уже й вечеряти пора. Відкрив він третю банку. І сама Царівна вчула, що там співають і музика грає. Дала приказ: — Приведіть його знов до мене. А це було вже увечері. Привела його сторожа до неї.
— Іване Царевичу, що ти там робиш, що й музика в льохови грає? А він їй:
— У мене є ще їдна банка.
— Ану, — каже вона, — відкрий.
Як відкрив він ту третю банку, як заграла музика, то захотілося танцювати й Царівні.
— Що ти хочеш, Іване Царевичу, за третю банку? А він їй:
— Нічого не хочу, лиш хочу спати на їдному ліжку з тобою. Вона погодилася, та сказала:
— Але ти не здумай щось таке, бо голова тобі з плеч піде. Взяла в ту кімнату двох вартових з шаблями. Їден стоїть з їдного боку ліжка, а другий — з другого, А вона каже йому:
— Дивися, торкнешся до мене — то так тобі голова й злетить. А він їй:
— Я з цим не погоджуюся, бо як сплю, то уві сні розкидаю то руками, то ногами. І ти мене маєш за це зарубати?
— Як уві сні кинеш руку чи ногу, то це нічого, — каже вона. І лягли вони спати. А варта пантрує.
Іван не спить, лиш робить вигляд, що спить. Кинув рукою їй на груди. Потім ще май трохи. Ніби спить та й обертається на другий бік, і кинув на ню ногу. Та й не лежить тихо, а дриґає ногою, ніби щось снить. Як почав Іван то рукою, то ногою кидати, вона обм’якла і… вигнала сторожу. І вже спали, як хотіли.
Встали рано, а вона й каже:
— Іване Царевичу, голова в тебе зварила, одурив ти мене. Буду я твоя жона, а ти — мій чоловік.
Дала вона йому дванадцять ключів від дванадцяти кімнат і каже:
— Можеш відкривати і дивитися в усі кімнати, лиш у дванадцяту кімнату не дивися, як мене не буде дома.
І Царівна поїхала кудись, а він почав дивитися по кімнатах. Та й думає: «Що я за хазяїн, як не буду знати, що в тій дванадцятій кімнаті?» Зайшов і в дванадцяту кімнату. А там — Кащей Безсмертний, прив’язаний на ланцюгах. Морила його Царівна голодом, бо вбити його ніхто не міг. Зайшов Іван, а Кащей каже йому:
— Іване, дай мені відро води, то я тобі прощаю раз. Приніс йому Іван відро води. Випив Кащей і каже:
— Давай ще відро.
І він дав ще відро. Як випив його Кащей, то пірвав свої ланцюги і вискочив надвір. А тим моментом і Царівна приїхала. Кащей ухопив Царівну і потягнув. Та й лишився Іван Царевич сам. Вирішив він іти шукати Царівну. Сів на коня і поїхав. Попав він до Кащея, а того нема дома. Царівна каже йому:
— Я ж казала тобі, щоб ти не дивився в ту кімнату. А тепер дуже трудно мене відци взяти, бо нема такого, що міг би вбити Кащея.
Але він таки не побоявся і каже їй:
— Будем тікати!
Сіли вони обоє на коня і тікають. Приходи Кащей — Царівни нема. Іде він до свого коня і питає:
— Де Царівна?
— Царівну взяв Іван Царевич, — каже йому кінь.
— То доганяймо їх.
Сів Кащей на коня, і догнали вони Івана. Відібрав Кащей Царівну та й каже:
— Прощаю тобі, Іване, раз, за те, що ти мені води дав.
А Іван Царевич знов пішов до Кащея і знов забрав Царівну. Та й почали тікати. Приходи Кащей — нема Царівни. Знов іде до коня.
— Де Царівна?
— Царівну взяв Іван Царевич.
— Доганяймо їх.
Сів Кащей на доня, догнав Івана Царевича, убив його, а Царівну забрав назад.
А над тим полем летіли змії, кумнаття Іванові. Побачили вони на землі вбитого чоловіка. Спустилися, а то — Іван Царевич. Два лишилися коло него, а їден полетів додому за живою водою. Приніс він тої води, покропили Івана, і він устав. Та не пам’ятає, що з ним було, каже, що міцно спав.
— Добре ти спав, — кажуть змії. — Якби не ми, то ти би спав навіки.
І пригадав він, що вбив його Кащей. Просять змії Івана іти з ними додому, а він їм:
— Нє. Або я живий не буду, або Царівну визволю. Побачили змії, що він не хоче додому, і полетіли.
Вертається Іван Царевич назад до Кащея. Того дома не було. Він каже Царівні:
— Спитай Кащея, яка сила в него, як його можна вбити. А завтра я прийду, і ти мені скажеш.
Приходи Кащей, а вона плаче.
— Чого ти плачеш? — питає Кащей.
— Того я плачу, що ти десь ходиш, тебе вб’ють, як ти вбив Івана Царевича, і я лишуся сама.
— Ніхто мене не вб’є. А вона йому:
— Я не буду плакати, як узнаю, що тебе не вб’ють, як ти скажеш мені, що є в тобі сила проти всього.
І не було що робити Кащею, лиш казати царівні, що його ніхто не вб’є.
— Той уб’є мене, хто найде брата мого коня. А вона й питає:
— А де ж того коня найти?
— Мама мого коня находиться в лісі під скалою. Вона кожного року роди лошатко. Але там напоготові сидять звірі, і як родиться лошатко, то звірі його розривають. Як найдеться хто, щоби врятував то лошатко від звірів, то він і зможе мене вбити.
— Добре, я не буду плакати, бо ніхто тебе не вб’є. Та й перестала плакати.
На другий день приходи Іван Царевич, а вона й каже йому про то лошатко.
— Лиш тоді можеш Кащея вбити, як достанеш то лошатко.
— А де ж найти маму того коня? — питає Іван.
— Іди під скалу і там найдеш кобилу. Лиш дивись, щоб звірина лоша не розірвала.
Найшов Іван Царевич маленьке лошатко і пішов з ним до тої скали. Як побачив, що кобила вродила, кинув туди своє лоша, а кобилине лошатко схопив і втік. Дичина прибігла, розірвала лоша Івана Царевича і забралася. А лошатко й каже:
— Іване Царевичу, пусти мене до мами, хай вона погодує мене трохи.
Він пустив його до мами. Мама покормила його, а лошатко каже Івану Царевичу:
— Як ти хочеш, щоб я сильний був, пусти мене до мами хоч три рази, а потому ми поїдем з тобою, куди скажеш.
Пустив він то лошатко до мами ще два рази.
— А тепер сідай на мене та й підем до Кащея. Візьмем Царівну, і ніхто нічого тобі не зроби. Я буду боротися з Кащеєм.
Полетіли вони до Кащея, забрали Царівну і полетіли попід хмарами. Приходи Кащей — нема Царівни. Іде він до коня й питає:
— Де Царівна.
— Царівну взяв Іван Царевич. Кащей дуже розсердився.
— Я його вбив, а він знов тут?! Доженем його. А кінь каже:
— Догнати ми його то доженем, але Царівни не возьмем, бо його кінь — мій брат.
І хоч знав Кащей, що не возьме Царівну, але рішив доганяти Івана. Догнав його, а кінь Іванів каже Івану й Царівні:
— Ви добре тримайтеся, бо мені доведеться воювати з Кащеєм. Піднявся Іванів кінь вище Кащея та як ударив Кащея в голову, то лиш кістки на землю посипалися.
Спустили вони на землю. Іван Царевич сів на Кащейового коня, а Царівна на Іванового, і поїхали додому. І жили вони, і жили, і, може, й тепер живуть.