Жили дід і баба. Була в діда дочка і в баби дочка. Дідова дочка роботяща, а бабина — ледаща. Пішли собі дочки в ліс по ягоди. Дідова збирала ягоди, бабина — не збирала. Під вечір тре’ було йти додому. Бабина відобрала у дідової ягоди і зарізала її. Закопала і пішла додому. Дома дідо питається:
— Де моя дочка?
— Вовк із’їв.
На тім місци, де бабина дочка закопала дідову, виросла калина. Одного разу їхали козаки і сіли під ту калину відпочивати. Каже один козак:
— Ой, яка файна калина, я рубаю собі сопілку.
Урубав сопілку і грає, а сопілка говорить:
Ой помале-мале, козаченьку, грай,
Не врази ти моє серденько вкрай.
Мене сестричка з світу згубила,
Ніж у серденько встромила.
Козаки поїхали в село. Дали дідови, аби дідо грав у сопілку. Дідо заграв, а та сопілка говорить:
Ой помале-мале, татусеньку, грай,
Не врази ти моє серденько вкрай.
Мене сестричка з світу згубила,
Ніж у серденько встромила.
Дали сопілку бабі. — Заграй.
Заграла баба, а сопілка говорить:
Ой помале-мале, мамусенько, грай,
Не врази ти моє серденько вкрай.
Мене сестричка з світу згубила,
Ніж у серденько встромила.
Дали сопілку дівчині, аби грала вона. Заграла дівчина, а сопілка каже:
Ой помале-мале, душогубко, грай,
Не врази ти моє серденько вкрай.
Ти мене, сестро, з світу згубила,
Ніж у серденько встромила.
Тоді бабину дочку прив’язали коневи до хвоста, а кінь з нею бігав, і бабина дочка знищилася.