Був цісар Йосиф та й не було в него дітей. Він пішов на чотири роки на війну. А жінка його лишилася від него в тяготі. І він не знав цего, і вона не знала. Він лишив міністра, товариша свого, аби він доглядав царизнину * і його жінку. А він доглядав, що доглядав, а тоді сказав до жінки:
— Йосиф не знати, чи прийде. Я свою жінку лишу, а ми будемо обоє жити.
А вона до него сказала так:
— Ти з жінкою жий собі, а зо мною не будеш. Я свого Йосифа не покину до смерти, бо він для мене дуже любий чоловік.
Вона сказала, що цего ніколи в світі не буде. А він собі подумав, що як Йосиф прийде, вона йому розкаже, і він, міністер, не буде жити. «Гей, я напишу до Йосифа», — подумав він. І написав: «Ваша жінка нефайно поводиться. Як ви прийдете, буде вам соромно вийти з нею межи люди. Вона має кавалери, і не одного, але десять».
А цісар написав до него: «Її треба знищити. Аби я її не застав. Лиши мені з неї мізинний палець з правої руки і одно око. І так її спряч, аби люди не виділи, де вона ділася».
Міністр прийшов та й зачав їй це казати. Та й придумав таке:
— До мене написав Йосиф, що він має жінку і за цих чотири роки має вже двоє дітей. Пише, аби я тебе знищив та й би вислав йому мізинний палець з правої руки і твоє око.
Вона зачала в него проситися:
— Не знищуй мене. Я тілько часу дітей не мала, тепер я буду мати дитину. Я хочу мати дитину і натішитися нею. Палець мізинний мені рубай. А очко вибери з сучки хатньої. І вишли йому палець і око. Каменицю цісарську позабивай, позамикай, а я піду, і ніхто не знатиме, де я є. В пущі піду. А до него напиши, що ти мене в пущах закопав.
І пішла вона в пущі.
Довго ходила вона тими пущами і найшла таке велике плиття. Найшла таку коварню *, де плита до плити притулилася. І зробила там собі хатчинку. І там, у тій коварні, вродила хлопчика. І жила вона там з дитиною чотири роки. Треба дитині добре їсти дати — нема. Вона жила корінчиками. Ходила лісом і найшла звір, роз’їдену вовком. Вона то облупила і вшила собі й хлопчикови кожушки, щоб прикрити тіло.
Іде вона лісом, дивиться, іде оленичка. То так бог дав, бог не забув за її дитину. Вона ту оленичку привабила до себе, приголубила її і взяла за собою в ту печеру. Був ще кавалок тої шкірочки. Вона ту шкірочку зшила і в то доїла оленичку. І далі ходила вона пущами, а дитинка була в тій печері.
А якийсь великий птах ніс гарбуз. Та й упустив. Гарбуз усередині вигнив, карабушечка лишилася. І вона доїла ту оленичку в ту карабушечку. І так то шанувала, би з дитинкою мала молоко.
Вона знала, що терти дерево до дерева, і зробиться вогонь. Хоче вона й собі так зробити. І зачала терти, терти і зробила вогонь. І зробила перед тою хатчинкою ватру. І носила дрова, аби та ватра не згасла, аби таки горіло раз коло разу.
У якийсь час приходить цісар з війни додому. Бере військо і каже до того чоловіка:
— Поведи мене туди, де моя жінка похована.
А як він написав цісареви, що його жінку знищив, то в пущі насипав могилу велику та й там написав: «Тут похована цісарева жінка». Цісар зібрав військо та й каже:
— Веди мене на ту могилу.
Упав цісар на могилу та й плаче. Нараз дивиться, наперед него йде олениця. Він за тою оленицею, а олениця зайшла в плиття. Він за нею у плиття, а перед тим плиттям ватра. А з того плиття вийшла Ґіное́фа, жінка його. Така немита, закурена, нечесана, бо в пущах уже роки провела. Цісар її не впізнав.
І вона сказала:
— Йосифе, я твоя жінка.
Тоді він зайшов у печеру, і вона розказала йому усе, як було. Він затрубив у ріг, і зійшлося військо. І посилає він двох вояків додому.
— Ідіть до магазину і на неї плаття возміть і на хлопчика чотирирічного від ніг до голови все. І возміть відти ванну і мила, аби вона тут обмилася.
Привезли все, що треба, вона випуцувалася, обмилася, зібралася у все царське і стала зовсім не та жінка. Та й хлопчика зібрали на царевого сина.
Вона збирається, а олениця коло неї стоїть. Тоді сіли вони в бричку. Він затрубив у ріг і післав сказати, аби велика парад а вийшла стрічати їх. З фанами *, зі всім. Їхали вони, а олениця йшла за ними крок за кроком аж до столиці. Фани попереду і одне військо поперед них, а друге — позаду. І приїхали до столиці, та й усе військо з ними.
А в той час хлопці служили в армії по тридцять років. Вона сказала до цісаря:
— Я була на муках чотири роки. А ці хлопці на муках тридцять років.
І хлопцям знесли на менші роки служити. Це вона так зробила.
А того міністра розстріляли, сім’ю його прогнали, їхнє майно спалили.