Жив собі бідний чабан. Не мав він ні рідні, ні хати. На пасовищі за селом пас хазяйські вівці. Був чабан добрий і дуже любив тварин.
Одного разу до отари прийшов хазяїн — подивитися як пасе його наймит. Раптом бачать вони — за яром горить ліс. І чийсь жалісний голос долинув звідти.
Хазяїн і чабан побігли до лісу. У вогні металася і плакала маленька руда білка, вся обгоріла і попечена. Побачивши людей, вона почала їх благати:
— Я гину… Врятуйте мене від страшної смерті…
Хазяїн не зрушив з місця. А чабан безстрашно кинувся у вогонь і виніс білку.
— За твоє добре серце тобі буде щедро відплачено. — сказала білка.
— А мені? — скрикнув хазяїн. — Хіба ти, білко, не знаєш, що чабан вигодований моїм хлібом, і всі його заслуги — мої заслуги, адже я його пан.
— Добре. — відповіла білка. — Кажи, чого бажає душа твоя?
— Золота, більше золота! — з жадністю вигукнув хазяїн.
Білка дала йому золотий горіх і сказала:
— Це чудесний золотий горіх, він маленький, але може стати великим. Качай його, і він зростатиме.
Хазяїн зрадів, схопив горішок і щодуху побіг через ліс додому. Раптом він спинився. «А шо як чабанові дадуть такий самий горіх? — з страхом подумав хазяїн. — І в нього, жебрака, буде стільки ж золота, як і в мене. Ні, цього допустити не можна! Я приберу його з дороги, він не буде мені заважати!»
Хазяїн сховався за дерево. Він вирішив підстерегти і вбити наймита.
А тим часом білка питала в чабана:
— Чого ти бажаєш, смілий юначе, за те, шо врятував мене? — Ні золота, ні самоцвітів — нічого не пошкодую для тебе.
Чабан відповів, шо йому не потрібне ні золото, ні самоцвіти, а тільки хоче він розуміти мову пташок і звірів.
— Добре, — сказала білка. — Як підеш звідси, то будеш розуміти не тільки людей, а всіх тварин і крилатих пташок.
Чабан подякував, попрошався з білкою і пішов. Іде він вузенькою стежкою через ліс і раптом чує — на дереві дві ворони розмовляють:
— Карр. Карр. Дзьоб чорний я гострю, тверде гілля гризу. Кінець стежки, на узліссі, хазяїн з ножем чабана підстерігає. Карр, карр! Летимо туди!
Ворони змахнули крилами м полетіли вздовж стежки.
Чабан зрозумів, що це про його смерть каркали вони, і пішов іншою дорогою.
Хазяїн ждав чабана, але замість нього назустріч вийшов старий вовк. Хазяїн перелякався і побіг геть з лісу.
Коли він ні живий ні мертвий прибіг у село, то побачив, шо загубив золотий горішок. Що тут робити? Повернутися в ліс і шукати горішок все одно, то шукати голку у стіжку сіна..,
А в цей час чабан зупинився перепочити біля одного розлогого дерева. Аж чує, ворона вороні скаржиться:
— Карр, карр, кумо, близько смерть моя. Я проковтнула золотий камінь, а він застряв у горлі, жити не дає. Карр, карр, дихати нічим!
А кума у відповідь:
— Карр, карр, чорнокрила сестро, даремно ти на золото зазіхала. Он, глянь, чабан сидить. Полети до нього, він добрий чоловік, врятує тебе від смерті.
Ворона підлетіла до чабана і захрипіла, благаючи допомоги.
Чабан вийняв з горла ворони золотий горішок і хотів віддати їй, але вона одвернулася і сказала:
— Мені не треба золота. Воно блищить гарно, а душить ще краше. — І полетіла.
Повернувся чабан до хазяїна, а той зразу накинувся на нього:
— Ти знайшов золотий горішок, я знаю. Якщо тн мені його не віддаси, я тебе уб’ю.
— Не уб’єш, відповів чабан. — У мене руки сильніше, ніж у тебе. Ти хочеш горішок? Добре. Я тобі Його віддам, але за це ти віддай мені своїх пташок, що сидять у тебе в клітках.
— Бери! — сказав хазяїн.
Чабан виніс надвір залізні клітки і повипускав всіх пташок на волю, а тоді повернув горішок хазяїнові і пішов.
А той, ухопивши горішок, почав його качати. Спочатку на столі, а потім на підлозі в кімнаті. Він не їв, не спав, не виходив з хати — все качав той горішок з ранку до ночі, з ночі до ранку.
Через кілька днів чабан знову завітав у село.
Увійшовши до хазяїна в двір і минаючи курятник він почув курячу розмову. Спинився і прислухався.
— Ко-ко-ко, — говорили кури, — нас знову цілісінький день не годували, не напували.
Чабан витяг з торби кусок хліба, покришив його і віддав голодним курям. Після цього він хотів йти далі, аж почув тривожний голос синички, що перелітала з гілочки на гілочку.
— Цінь-цвірінь. — Моїм маляткам смерть загрожує. Цінь цвірінь, лихо до гнізда підбирається…
Глянув чабан і помітив кота, той видирався по дереву до гнізда. Він прогнав його, і синичка заспокоїлася.
Підійшов чабан до хазяйської хати, зазирнув у вікно і побачив: хазяїн, вибившися з сил, качав уже величезну, як діжка, золоту кулю. Пітне лице хазяїна було страшне — схудло і все заросло. Але він і на хвилинку не спинявся, а все качав і качав кулю.
Та ось раптом хазяїн похитнувся і почав опускатися на підлогу.
— Качай, качай! — скрикнула хазяйка.
Та хазяїн не підвівся, навіть руки не простягнув до золота. Хазяйка побачила, шо хазяїн уже й не ворушиться. Але їй і на думку не спало журитися.
— Тепер все це моє, моє! Я нікому й крихти не дам, не дам! — закричала вона. А тоді підняла кулю, зробила два кроки, впала і вмерла.
А золота куля раптом почала швидко меншати і, нарешті, зникла зовсім.
В цей час у вікно вскочив півень.
— Ку-ку-рі-ку. Де ж золото, чабане? Ти не знаєш? — спитав він.
— Яке золото? Хіба ж це золото? — сказав чабан. Справжнє золото в дружбі і згоді між людьми, от де золото! Хоч його і не видно, але воно дорожче за все на світі.