Жила в одному селі працьовита жінка. Пішла вона раз по селу й набрала прясти на сім мотків прядива. Одержала за кожний моток по мисці борошна. Принесла його додому, спекла сім хлібин і залишила їх вдома разом із донькою, а сама пішла в село :
— Пам’ятай, доню, хліб їж потрошку, щоб хватило тобі на сім днів.
А дівчина ходила прясти до інших дівчат, там їй давали вечеряти. А потім позвала вона всіх дівчат до себе, обіцяючи їм вечерю. Так вони весь хліб і поїли. Повернулася мати з села, стала бити доньку. Та почала кричати, чути було далеко. Хата їхня стояла біля дороги. Їхав пан тією дорогою, почув крик. Каже кучеру:
— Піди й дізнайся, що там за крик.
Зайшов кучер до хати та й каже:
— Що тут у вас за бійка в хаті?
— Та набрала я в селі пряжі на сім мотків прядива й сказала дочці: «Пряди по мотку, щоб була тобі робота на тиждень». А вона мене не послухала й усе напряла за день.
Пішов кучер і розповів усе панові. Не повірив пан. Пішов сам у хату.
— Чи нема в тебе, жінко, сірників? А що це у вас за крик у хаті?
Жінка й розказала те саме панові, що й кучеру.
Приїхав пан додому, позаглядав по своїх коморах, скрізь було повно прядива, льону та вовни. «Піду я посватаюся до тієї дівчини, що пряде по сім мотків за день, ось вона мені все й попряде.»
Посватав він ту дівчину й одружився з нею. Ось зайшли вони з нею в комору, а там великий павук на стіні. Як побачила бабина дочка, що прядива так багато, не знає, як їй бути і заплакала.
А пан запитує:
— Ти чого, жінко, плачеш?
— А ти бачиш ту павучиху, що лізе по стіні? Це моя тітка. Вона ось до семи років пряла, а на сьомий перетворилась на павучиху. Як я буду прясти, то мене жде те ж саме.
Пан каже:
— Не переживай, люди попрядуть.
Взяли павука з собою в світлицю. Годували його, поїли, поки не здох. Ось так дівчина позбулася роботи.