У діда Панька і баби Параски була коза. Звичайнісінька собі коза: руда, з крутими рогами. Старенькі її доглядали, а вона частувала хазяїв молочком.
Так і жили.
Та коза, на біду, була шкодаркою, то залізе в чужий город і поїсть капусту, то зіпнеться дибки біля молодого деревця і об’їсть усе листя, навіть з молодецькими пагінцями. Натерпілися бідні старі від сусідів усіляких образ і в очі, і поза очі.
От вирішили дід з бабою продати козу, щоб мати менше клопоту. Думка про те, що не буде молочка, їх трохи стримувала це зробити. Хоч коза і не давала багато молока, але все-таки ним пахло в хаті.
Терпець у стареньких увірвався, коли коза вщент знищила сусідський квітник. Не стільки з’їла, як потоптала і понівечила оту красу. Рішення продати козу остаточно визріло.
Дочекалися базарного дня. Накинув дід Панько мотузку на круті роги кози та й повів її на базар у сусіднє село. Сумний дід ішов попереду, а коза не опираючись пленталася за ним слідом. Коли вийшли за село, коза відчула, що вони йдуть зовсім не туди, де було пасовисько і де вони з дідом бували майже щодня.
Дід зрідка озирався і, не стишуючи ходи, йшов далі. А коза стала гадати, куди ж вони йдуть? Щось зсередини їй підказувало, що ця прогулянка може недобре для неї закінчитися. Миттєве рішення визріло у винахідливої і хитрої кози. Вона заговорила людським голосом:
— Поважний старцю, куди ж ти мандруєш зі своєю любою кізкою? — наче почулося дідові Панькові.
Дід озирнувся, глянув на козу. Але нічого, окрім них, на дорозі не було.
— Мабуть, здалося. Старість бере своє … — буркнув дід і продовжував шлях.
Деякий час було тихо, тільки пісня жайворонка над хлібним ланом долинала до його вух. Та що це? Знову чийсь голос промовив поруч:
— Негоже, добродію, ображати Божу скотину і позбавляти її звичайного місця і рідних країв. Ще не пізно одуматись, повернути назад і уникнути великого гріха.
Знову дід озирнувся довкола, і знову ніде нікого не було, окрім них з козою. Дід повільно, наче з примусу, перехрестився. У нього вже почала складатися думка, що з ним розмовляє Всевишній, коли нікого не видно. Адже Його бачити нікому не велено.
Дідові стало і боязно, і водночас цікаво. Навіть гордість пройняла старого, бо вирішив, що він, очевидно, перший з села, до кого Творець звернувся так просто і лагідно з просьбою не грішити.
Коза смикнулася, зганяючи муху, що їй весь час набридала, і на деяку мить перервала його думку. Та вона невдовзі повернулася і опанувала стареньким. Дід Панько вже ніби бачив того, хто говорив. Він не став вичікувати, коли знову почнеться розмова, щоб не злити співрозмовника. Зупинився, подивився на свою таку слухняну козу і рішуче попрямував у протилежний бік — додому. Не встиг дід зробити і пару кроків, як чітко почув:
— Дякую, мій благодійнику.
І на цей раз дід Панько біля них нікого не вгледів. Але з великим запалом вже тричі перехрестився. З відчуттям, що зробив гарну людську справу з Божим благословенням, старий Панько вів свою кізку, свою годувальницю, назад додому. Та він усе-таки трішки картав себе, що в таку, здавалось би, просту справу довелося втручатися Всевишньому і направляти його, грішника і дурня, на праведну дорогу.
А хитра і винахідлива коза вже не пленталася ззаду. А попереду діда поспішала до своєї хазяйки баби Параски, яка завжди частувала її чимось смачненьким.