Жив у хлопчика на ім’я Бурібай великий червоний півень. Півень як півень. На ногах шпори, шия довга, а на голові гребінець, що нагадує серп. Так би ніхто не звертав на півня уваги, якби він не славився у селі своєю хитрістю. І від шуліки йому вдалося заховатися, і від злого пса втекти…
Вночі півень спав на гілці високого дерева, щоб ніхто не зміг його дістати. За цю кмітливість і назвав Бурібай його Хитрим півником.
Почула одного разу Лисиця про це і посміхнулася:
– Треба ж! З якого це часу півні стали хитрими? Ну, нічого, я покажу, хто з нас хитріший…
Підкралася Лисиця до дерева, на якому спав Хитрий півень, і почала чекати, коли він прокинеться і зістрибне на землю. Прокинувся півень на світанку, подивився вниз, а там, зачаїлася і чекає його руда шахрайка.
– Ха! – посміхнувся про себе півень. – Так я і спущуся вниз.
Але минає година, друга, третя. Вже яскраве сонце зійшло. Час наближається до полудня. І в шлунку порожньо, страх як їсти хочеться. А спуститись не можна. Лисиця чекає. Треба щось придумати.
І Хитрий півень вигадав. Він шумно заляпав крилами і закричав:
– Ку-ку-рі-ку-у-у!
– Чого ти так радієш, братику? – Запитує Лисиця.
– Як не радіти? – Відповідає їй Хитрий півень. – Скоро вже обід й господар повинен принести мені їжу.
– А хто ж, цікаво, твій господар?
– Як, ти його не знаєш?
– Ні.
– Мій господар – відомий мисливець! У нього рушниця, при ньому завжди гончий пес. Він щодня приносить мені їсти, а потім йде на полювання за лисицями, – відповідає Хитрий півень.
– Правильно, – розгубилася Лиса, – невдовзі обід. Мені також час уже обідати. Побіжу я…
І, виляючи своїм пухнастим хвостом, поспішила геть.
Так завдяки своїй кмітливості і хитрості вдалося Хитрому півню обдурити руду шахрайку!