Був цар, а в того царя був міністер. Цар дуже любив його. Задумав міністер піти в ліс на прогулянку. Ішов він лісом і вчув крик на дереві. Подивився вгору, а на дереві — змій кричить:
— Рятуйте мене! А міністер каже:
— Як же я врятую тебе, як ти на самому верхови? Я туди не долізу. А змій йому:
— Врубай довгий патик, щоб досяг аж до мене, і я злізу по патикови на землю.
Подав міністер змійови патик, а він зліз по патикови і вкрутився кругом шиї міністра. Та й каже:
— Ти будеш носити мене, скілко жити будеш: я не злізу з тебе. Міністер засумував, вернувся до царя і каже:
— Найшов я собі в лісі нещастя. А цар йому:
— У мене є хороший стрілець. Як устрілить він, так і попаде гадину в голову.
А гадина каже цареви:
— Хоч мене і уб’ють, але я задушу міністра, поки умру. Міністер:
— Піду в світ, щоб ніхто мене не бачив.
Йому було встидно носити гадину на шиї, і пішов міністер у світ. Ішов він, ішов, дивиться — на імашови пасуть діти худобу і граються в суд. Один з хлопчаків — суддя, а два — його помічники. Міністер іде попри тих хлопчиків і не привітався. Тоді «суддя» посилає своїх помічників, щоби вернули його назад.
— Що ти за їден, що «здрастуйте» не кажеш? А він зупиняється і каже:
— У мене велика жура — гадина на шиї. І я такий зажурений, що аж людей не бачу.
А «суддя» хоче міністра судити. Почали його судити, взяли бумаги, пишуть. І каже «суддя» гадови:
— На суді треба стояти. Як ти не будеш стояти, а сидіти в него на шиї, то ми тебе першого засудим.
Гад зліз, а «суддя» дав команду своїм хлопцям:
— Бийте гадину!
Били вони його і на смерть убили там, а міністру «суддя» сказав:
— Іди свою дорогою.
Прийшов міністер до царя, і цар дуже зрадів, що міністер збувся гада. Та й питає його:
— Хто такий найшовся, що забрав з тебе гада? Міністер каже:
— Ішов я попри таке й таке село, і суддя засудив гада.
Суддя зацікавився цим ділом. Як так? Він цар і не міг примусити гада, щоб зліз, а якийсь сільський суддя примусив.
— Іди і приведи того суддю до мене, — каже цар.
Запрягли коні в бричку і поїхав міністер до «судді». Приїхав у то село і питає:
— Де суддя жиє?
Справили його до судді. Зайшов він і дивиться, що це не той голова суду, який гада судив, а дорослий чоловік. Міністер і каже:
— Не цей суддя.
А той хлопчина пас худобу в судді. У той момент пригнав він худобу додому.
— Ось судця, — сказав міністер, узяв хлопця в бричку, і поїхали до царя.
Той побачив, що на хлопчині проста одежа, і дав йому одежу кращу. Посадили хлопця за стіл, п’ють, їдять. А тут заходить до царя баба. Цар питає:
— Що, бабцю, скажеш? А бабця йому:
— Я стара і бідна. Маю троє дітей і ходжу просити. Як ішла додому, звіялася буря, забрала мою торбу з хлібом і кинула той хліб просто в озеро. Лишилися в мене діти голодні.
Цар каже:
— У мене є суддя. Най суди Вітра. Бери і суди, — каже він хлопчикови.
А хлопчик бере і пише записку до Вітра. Відчинив вікно і кинув ту записку надвір. З’явився до царя Вітер і каже цареви:
— За то, що я кинув бабі хліб в озеро, я дам їй таке добро, що кілко жити буде, не буде просити хліба.
— Ідіть додому, — каже хлопчина бабі. — Як не зроби Вітер то, що сказав, то ми його покараєм.
Пока баба прийшла додому, у неї в хаті й кругом хати було таке добро, що баба такого зроду не бачила: і хліб, і худоба, і гроші — що хочеш. І цар цим ділом дуже зацікавився. «Я цар, і не можу Вітра судити, а хлопчик судив». Дуже його цар полюбив.
У того царя паслася в лісі худоба. Там, у лісі, вона й ночувала. У лісі був і коровник. Кожного вечора цар посилав до тої худоби сторожа. І хто йшов за сторожа, назад не вертався — пропадав у тому лісі. Хлопчина й каже:
— Я піду за сторожа.
Цар не хтів його пустити, бо дуже любив. А він утік у той ліс і взяв з собою з дому книжку.
У лісі була маленька хата для сторожів. Зайшов він у ту хатку, поклав книжку на столик і читає. О дванадцятій годині ночі приходять до него нечисті і кричать:
— Виходь надвір! Завалився коровник, побив худобу, а ти сидиш! Він мовчить. Нечисті зайшли в хату і почали хлопця мучити, щоб заговорив. А він мовчать. Вони мучили його, а він мовчав, і прийшов їх час — вони й забралися.
На другий вечір хлопець пішов знову і так само мучили його нечисті. А він таки не заговорив. На третій вечір почали вони його знов так мучити, але він не заговорив. І нечисті щезли. А до хлопчини приходять три попи і кажуть хлопчині:
— Ти врятував себе, врятував і нас. Бо нечисті мучили і тих попів.
— Іди з нами, дамо тобі за це нагороду, — кажуть вони.
Взяли хлопця і повели в печеру. Завели його туди і дали йому три вуздечки. Та й кажуть:
— Якщо тобі щось треба буде, бери одну вуздечку, тряси нею, і появиться кінь. Той кінь зроби для тебе, що ти хочеш. Що скажеш, то й зроби.
Він узяв ті вуздечки і пішов на своє місце.
А в того царя серед худоби був бугай з золотими рогами, а в сусідського царя — дівчина. Вона була дуже хитра, і каже свому татови:
— Тату, я піду до царя, що має бугая з золотими рогами. Обдурю сторожа, і сторож дасть мені ті золоті роги.
Приходить сусідський цар до цего царя і каже йому:
— У тебе є хитрий сторож, але моя жінка його обдурить, і він віддасть їй ті золоті роги.
От вони й сперечаються: той каже, що не дасть, а той — що дасть. Іде дівчина до хлопця-судді увечері і плаче:
— Мене захопив вечір, а кругом ліс. Куди я дінуся? Може, переночую у тебе?
— Будеш ночувати, але надворі, — каже, — в хату я тебе не пустю. Вона погодилася. Потому знову плаче і каже:
— Я боюся надворі. А він їй:
— Іди в хату. Лиш знай, що на підлозі будеш спати, бо в мене койка їдна.
Зайшла вона в кімнату, і він поклав її на підлогу. А сам пішов на койку. Вона далі плаче. Він питає:
— Чого плачеш? А вона каже:
— Я боюся на підлозі сама — хочу до тебе на койку. Він пустив її на койку, і спали вони удвох.
Як устав він рано, то вже дуже жалів її. А вона знов плаче. Він питає:
— Чого ти плачеш? Вона йому й каже:
— Мене тато післав до тебе за золотими рогами: як ти не дасиш мені ті роги, то я не можу вертатися додому.
Пожалів він дівчину, зарізав того вола, дав їй золоті роги, і вона пішла додому.
Через якийсь час побачили, що царська дівчина вагітна. Як побачив це її тато, дак приїхав до другого царя і каже:
— Твій сторож он що зробив. Позор! За це діло я йду на тебе війною.
І оголосив війну. А цар не сердився, що хлопець віддав золоті роги, бо був він дуже добрий суддя.
Посилає цар міністра у ліс до судді.
— Іди і скажи йому, що через него завтра почнеться війна. Почув це хлопець і засумував, бо він винен був. Міністер вернувся до царя, і збираються рано йти на війну. А хлопець рано встає і бере вуздечку. Потрусив нею — з’явився срібний кінь і питає:
— Що скажеш, суддя? А він йому:
— Одежа щоб була срібна і зброя. Підемо воювати, бо сусідський цар іде на нас війною.
І кінь дав йому срібну одежу та зброю.
— Сідай верхи, ми переможем того царя.
Як вони приїхали, війна там ще не починалася. Почали воювати, і хлопець переміг царя. І не стало його, цего вояка-судді. А цар цікавиться: «Що за вояка такий хоробрий?»
Та й вернувся додому. А на другий день той другий цар знов пішов війною. Хлопець узяв другого коня. Той кінь був золотий, і шмаття було золоте, і зброя. Пішов він на війну і знов переміг того царя. На третій день узяв третього коня. Цей кінь був діамантовий, і одежа діамантова, і зброя. Билися вони знов. І поранили хлопця — розрубали йому палець. Але він таки переміг того царя, і той цар каже цему цареви:
— Більше не нападу.
Та й зробили вони такий договір.
Як цей цар побачив, що хлопця ранило, бере він свою хустину, рве наполовину і в’яже йому руку. Та не стало хлопця, і цар не знав, що то за вояка був. А на другий день цар святкує перемогу і посилає міністра, щоб хлопець-суддя прийшов на це свято. Приходи міністер і каже:
— Сьогодні ми робим бал, бо перемогли того царя. А він йому:
— Я не піду, бо побив руку.
Але міністер повіз його до царя, а в него — зав’язана рука. Цар каже:
— То треба було взяти чистіший платок.
Приказав цар зняти брудний платок і зробити перев’язку май добрим платком. Як розв’язали вони, пізнав цар на споді свій платок. Та й питає цар:
— Це ти був на війні? Бо це ж мій платок. Тоді він і признався:
— Я.
І цар узяв його собі за сина.
— Після мої смерти будеш царем. Після балу каже він цареви:
— Я оженюся, возьму дівчину того царя. Ту, якій дав золоті роги. І вженилися вони, і цар дав на него царство.