Був пан і мав він сина. А в тій місцевости один дідо ходив по жебри. І все до тої пані приходив, бо вона багачка і давала йому. Пані давала йому то хліба, то ґрошей, а далі й думає: «Скілко ти будеш до мене ходити? Спечу кукуц на трійлі та дам йому, аби дідо більше мені не докучав».
Син тої пані пішов у ліс на полювання. А тут до пані знов приходить той дідо. І пані дала йому той кукуц. А він каже:
— Простибі, простибі. Що мали, то дали, а що дали, то все собі. Та й пішов дідо.
Іде дідо лісовою дорогою, а син тої пані стрічає його.
— Дідусю, ви були в мої мамки?
— Був.
— А мамка вам щось дала?
— Дала кукуц.
— То дайте його мені, бо я дуже голоден. Як прийдете до нас, мамка вам дасть удвоє.
— Най буде, дитинко.
Та й дав йому дідо того кукуца. Приходить син т’хаті і вмирає.
— Що тобі є, синку? — питає мати.
— Нічого нема. Той дід, що ви йому дали кукуц, віддав його мені. А я з’їв той кукуц та й напився води. Та й умираю.
Що хто кому дає, то все собі.