Їден старець ходив та й ходив просити. І все до одної хазяйки заходив. А вона хтіла його збутися. Побачила, що він знов іде, і каже: «Чекай, я тебе зараз нагодую. Ти вже не будеш до мене ходити просити». Вона якраз пекла тоді млинці. Поклала в ті млинці отрави, що щурам дають. Прийшов старець, а хазяйка дала йому ті млинці. Старець узяв, перехрестився кілька раз і каже: — Хто що роби, то собі.
Та й пішов.
Ішов той старець лісом і здибався з синами тої жінки. Ті сини верталися з полювання і були дуже голодні. Їден підійшов скоріше та й проси старця:
— Може, у вас там щось їсти є? То дайте, бо ми дуже зголодніли.
— Є, — каже старець, — якраз ваша мама дала мені млинців. Бери їж. Узяв той хлопець мамині млинці, з’їв трохи, упав і вмер. Поки підійшов його брат, він був уже готовий.
Побіг брат додому і розказав матері. Аж тепер мати зрозуміла слова старця: «Хто що роби, то собі».