Це було навесні. Два горобчики сиділи в дворі на дереві й вихвалялися. Один цвірінькнув:
— Я хазяйського кота не боюся! Можу пролетіти перед самим його носом. Ще й голосно цвірінькну і передражню!
Другий горобчик і собі не відставав від приятеля:
— А я хазяйського півня не боюся! Можу в нього навіть обід одібрати — он те зерно, що він із курми зараз з миски дзьобає.
Та горобці не повірили один одному і врешті-решт побилися об заклад: хто
насмілиться зробити те, що пообіцяв.
Тільки перший горобчик підлетів до кота, котрий дрімав на дашку собачої буди, той — хап! — і вхопив його кігтистими лапами за хвіст.
Ледь вирвався хвалько. Добре, що кіт в цей час дрімав, а не полював…
Тоді другий горобець виждав мить і спікетував на курячий гурт, приземлившись прямо у миску, з якої півень обід дзьобав.
Ой, що було, що було! Півень хапнув його за хвоста, що майже все пір’я
висмикнув. Ще й погнався, коли той тікав…
Ось так горобці позбулися своїх хвостів. Зате на все життя затямили, що
вихвалятися дурницями негоже.