У одного селянина-хуторянина був старий кінь. Підкував його хазяїн на всі чотири підкови, одвів у ліс і відпустив. Ходить кінь по лісу, пасеться.
Ходив він отак, ходив, аж якось зустрів ведмедя. Каже ведмідь коневі:
– Я тебе з’їм!
– Та як же ти мене з’їси, коли я старий-престарий?
– Нічого,– відповідає ведмідь,– у мене зуби гострі…
– Ну якщо так,– промовив кінь,– тоді спершу випробуємо один одного. Ходімо до валуна, і хто з того каменя викреше вогонь, той і з’їсть другого.
Погодився ведмідь, і вони попростували до валуна. Коли прийшли, кінь і каже ведмедеві:
– Креши іскри!
Почав ведмідь пазурами по каменю дряпати – хоч як старався, а іскри не летять. Не може він викресати вогню,
– А тепер я спробую,– каже кінь.
Підняв він ногу та як ударить підковою, іскри так і посипалися на всі боки.
Побачив ведмідь, що кінь викресав вогонь, і кинувся тікати. А кінь гукає йому навздогін:
– Стій! Я ж тебе з’їм!
Утік ведмідь за гору, а там вовк.
– Ти від кого це так утікаєш? – питає вовк.
А ведмідь пояснює:
– Звір у лісі об’явився: замалим не з’їв мене, ледве я втік оце від нього.
– Та який же він із себе, той звір? – дивується вовк.
– Хвіст у нього довгий, а на шиї грива росте,– розповідає ведмідь.
– Ну й дурень же ти – сміється вовк. – Та це ж звичайнісінький кінь, а коней я сам їм. Веди мене до нього.
Пройшли вони трохи, ведмідь і каже:
– Онде він ходить!
– Де? Не бачу я,– каже вовк.
Схопив ведмідь вовка, підняв над собою і питає:
– А тепер бачиш?
– І тепер не бачу,– відповідає вовк.
Стиснув ведмідь вовка міцніше, підняв ще вище й знову питає:
– А тепер бачиш?
Вовк не те, що відповісти, дихнути не може. А ведмідь іще міцніше його тисне, ще вище піднімає і все допитується:
– Ну, а тепер бачиш?
Не відповідає йому вовк – од ведмежих обіймів він уже й богу душу віддав.
Розгнівався ведмідь:
– Ну й телепень! Хвалився, що сам коней їсть, а побачив одного й зі страху слова сказати не може.
Кинув ведмідь вовка на землю і втік. А кінь після цього вже без остраху ходив по лісу.