— Нема води, — сказала бабуся внучці, — піду до річки, принесу.
Взяла бабуся відро і пішла по воду. Не встигла вона вийти з дому, як забажала і внучка піти по воду. Взяла глечик і пішла слідом за бабусею.
Лишився вдома півник. Захотілося і йому піти по воду. Узяв півник малесеньке відерце і пішов слідом за бабусею і внучкою.
А в цей час мишка висунула голівку зі своєї нірки, подумала та й теж вирішила піти по воду. Взяла мишка відерце, як наперсточок, і побігла до річки.
Отак і зібралися вони всі біля річки. Наповнили свої відра свіжою водою і рушили додому: попереду бабуся, за бабусею — внучка, за внучкою — півник, а за півником — маленька мишка.
Край дороги росла яблуня, а під яблунею спав сірий зайчик. Подув вітер і загойдав верхівку яблуні. Зірвалось одне яблучко з гілки і вдарило зайчика прямо в лоб. Як схопиться зайчик, як плигне — та й попав бабусі під самісінькі ноги! Злякалась бабуся, впала і розлила всю воду…
Побіг зайчик з усіх ніг далі й наштовхнувся на внучку. Внучка впала і розлила всю воду. Ну тут і пішло! Зайчик злякався ще більше, побіг з переляку ще швидше! Не помітив він, як зіткнувся з півником. Закудкудакав півник, упустив відерце… Ото страху було! А маленька мишка, як тільки побачила, що зайчик біжить з усіх ніг, кинула відерце та й шусть у кущі.
Заспокоїлась потім бабуся, Подумала-подумала та й каже сама собі:
— Ото щастя, що врятувалася я від ведмедя!
Задумалася і внучка та й говорить сама собі:
— Ото щастя, що врятувалася я від вовка!
Подумав-подумав півник та й каже сам до себе:
— Ото щастя, що врятувався я від лисиці!
Припавши до кущика, подумала й мишка: «Ото щастя, що врятувалася я від страшного кота».
А в цей час зайчик біг з усіх сил. Прибіг він у ліс і заховався там у купу сухого листя. Бідолашний ледве дихав, все ніяк не міг прийти до пам’яті. А коли трохи заспокоївся, то подумав: «Ну й намучився ж я! І полювали на мене, і ловили мене! Ледве врятувався!»
Ось як одного разу налякало всіх яблучко, збите вітром з яблуні!