Жив собі дідусь з бабусею, та жили вони в великій бідноті. Всього майна у них тільки й було, що один когут і одна собачка. Та й цим не було що їсти дати. То раз каже голодна собака до когута:
— Знаєш що, брате когутику?
— Не знаю, — каже когутик.
— А що, якби ми пішли в ліс? Тут нам жити важко, ходім, може що попоїсти трапиться.
— Ходім, — каже когут, — гірше не буде!
І пішли вони в світ за очі. Ідуть так цілий день. Аж стало вечоріти; пора нічлігу пошукати. Зійшли вони з дороги в ліс і побачили велике дуплаве дерево. Когут сів на галузці, а пес заліз у дупло, і оба заснули.
Рано, скоро світ, когут запіяв: «Ку-ку-рі-ку-у!»
Почув цей голос лис; захотілося йому когутячого м’яса на снідання, тому підійшов він до когута та й став його вихвалювати:
— От, — каже лис, — що когут, то когут! Такого птаха я ніколи й не бачив. І пір’я прегарне, і гребінь хоч куди, а голос — то розкіш. Злети-но до мене, красавче!
— А чого? — питає когут.
— Підеш до мене в гості; у мене нині празник, я тобі гарного горошку дам.
— Добре, — каже когут. — Але мені самому якось ніяково йти. Зі мною ще є мій товариш.
— От, яке щастя! — подумав собі лис; замість одного буде два когути! — А де ж твій товариш? — питає когута. — Я і його попрошу в гості.
— А там у дуплі ночує!
Лис кинувся до дупла, а пес його за шию хап! Зловив і роздер.